Схрон у вчительській клуні

Один з безлічі варіантів криївки

Ми, післявоєнні діти, облазили майже всі доступні і як тоді здавлось дорослим, взагалі недоступні схрони Сарненського Полісся. Одного разу натрапили на досить сладну конструкцію   криївки, влаштованої в землі й розрахованої на доволі велику кількість людей, які ма ли жити й працювати без виходу назовні впродовж чотирьох–п’яти місяців (шпиталі, підпільні дру карсько-видавничі осередки, штаби то що). Вони мали кілька виходів, вентиляційну систему, пічне опалення й дрова, автономні кри ниці, склади із провіантом та медикаментами, запаси нафти або гасу, достатню кількість зброї, технічні засоби для тиражування пропагандистської літератури, туалетні приміщення, житлові кімнати, дво- або триповерхові нари для спання, радіоприймачі з автономним живленням, ручні динамомашини тощо.

Як чому і для чого підпільники будували ці схрони?

Відомо,що  ще в довоєнний період найширшу роботу УНВО зуміла розгорнути на українських етнічних землях, які входили до польської держави. Відтак саме в Західній Україні в 1930-х було зафіксовано спроби створити перші криївки.  Але слід наголосити, що ані тоді, ані в 40–50-х роках минулого століття криївка не була звичайною землянкою, відомою ра дянсь ким телеглядачам із художніх фільмів про червоних партизанів. Це мав бути справді надійний сховок, не помітний сторонньому оку, але зручний для обслуговування потреб підпі льників. Перші такі споруди, ство рені в 1930-х роках, насамперед для розміщення нелегальних друкарень та зберігання забороненої польською владою друкованої продукції. Зокрема, від весни 1937-го до січня 1947 року в селі Немовичі  неподалік Сарн діяла друкарня Крайової екзекутиви, керував якою Тарас Боровець. Була вона в підземному приміщенні під клунею в господарстві члена Просвіти , учителя- Ющика Петра. Цієї криївки ніхто так і не виявив, вона успішно діяла аж до вересня 1947-го.

Вересень 1939 року ознаменувався радикальними змінами в житті Західної України. Після локальних повстань та нападів на польські військові й поліційні підрозділи поліські повстанці зібрали певну кількість зброї (вісім тисяч гвинтівок, пістолетів і кулеметів, сім гармат, один танк, вісім літаків). Усе це слід було якось заховати, аби воно не стало легкою здобиччю червоних «визволителів». Відтак з’являється новий вид криївок – криївки-склади зброї. Їх, як і друкарні, облаштовували зазвичай у селах: непомітно будували тоді, коли хтось із членів або симпатиків ОУН споруджував нову хату, стодолу, погріб чи хлів. Старожили розповідають, що такий склад був у Бульбача.

Так само місця під склади боєприпасів чи друкарні облаштовували й на початку німецької окупації.  Наприкінці 1942 р. на Поліссі, а 1944-го і на Галичині починається етап масового спорудження криївок.

Потреба у величезній кількос ті підземних сховків у 1943–1944-му дуже часто позначалася на якості будівництва. Криївки нерідко виходили примітивними, недозамаскованими, що призводило до викриття енкавеесівцями та смершівцями. Як і в попередні роки, за своїм функціональним призначенням це були здебільшого склади. Однак вражають неймовірна кількість і часто-густо чималі розміри цих об’єктів.

Службовці СМЕРШу 1-го Україн ського фронту лише навесні 1944 року викрили на Волині 530 криївок-складів (135 – зі зброєю, 369 – із продовольством, 26 – із військовим майном). У цих сховищах було майже 170 тонн зерна, 17 тонн солі, 29 тонн інших продуктів. Повстанці збудували криївки, в яких зуміли вмістити 4 автомобілі, 12 гармат, 35 мінометів, майже тисячу одиниць стрілецької зброї, сотні тисяч патронів, тисячі гранат, мін тощо. А загалом упродовж 1944 року енкавеесівці й смершівці знай шли на волинських землях близько 800 складів-криївок.  Більшість тодішніх криївок, як випливає з радянських звітів, були під землею, вхід до них вів із діючих або покинутих стодол, з клуні, або хліва. Криївки влаштовували зазвичай у селах та хуторах, що лежали неподалік лісу.

У 1944–1945 роках   надмірні утрати у повстанських відділах і структурах підпілля змусили УПА  перейти до підпільно-ди версійних методів роботи, що передбачали дроблення більших військових відділів, обмеження бойових операцій, посилену увагу до агітації та пропаганди. Перед підпіллям постала проблема розміщення в криївках людей (особливо зимою) і технічних засобів. Тож від 1945–1946 років ці споруди помітно вдосконалюються. Вони відіграють роль шпиталів, штабів, казарм, тимчасових або тривалих схованок на одного чи кількох підпільників, зв’язкових пунк тів тощо.

Найпростішими за своєю конструкцією були криївки, призначені для пунктів зв’язку та зберігання архівів. Їх зазвичай влаштовували в лісі, тож вони були практично не пристосовані для життя. До відносно нескладних з інженерного погляду конструкцій слід віднести криївки на горищах житлових будинків, господарських споруд або церков. Вони здебільшого вміщували одну чи кілька осіб і служили тимчасовими схованками.

Побудувати надійний сховок було пів-справи. Найскладнішим завданням було замаскувати десятки кубометрів викинутого ґрунту (якщо криївку робили в селі чи на хуторі, то викопану землю виносили на городи й зверху маскували «рідною», а якщо в лісі – її скидали до річок, ровів та балок і прикривали дерном або сухим листям). Крім того, слід було належно заховати вхід і отвори для від душин та димарів.

Описуючи велику криївку Го ловного осередку пропаганди (ГОСП), у якій наприкінці 1940-х працював Петро Федун («Полтава»), підпільниця М. Савчин згадувала: «Бункер Полтави був майже цілковито схованою землянкою. Стеля похила, задня стінка вища за передню, в якій було вставлене вікно. Перед вік ном залишали відкриту квадратну яму. Денне світло падало в яму і крізь вікно – всередину бункера. Мати денне світло було дуже важливим для збереження очей, та й не доводилося заготовлювати так багато нафти, яку було тоді важко дістати. Такі бункери будували тільки в лісах неприступних гір. Їх завжди охороняла варта. Бункер ГОСПу був набагато просторішим за пересічні бункери підпільників. Він складався із двох великих кімнат, сполучених довгим коридором, у стінах якого були ви дов бані харчовий магазин (склад), а подалі – туалет (…) У кожній кімнаті було радіо, по два двоповерхових ліжка, дов гий стіл, за яким могло свобідно працювати по п’ять осіб. У кутку був столик з друкарською машинкою (…) В одній кімнаті була кухня з плитою нормальної величини».

Сам Петро Федун одну зі своїх статей за 1949 рік також почав описом власної криївки: «Глибока осіння ніч. Партизанська землянка в одному з лісових масивів Західної України. Субота. В куті землянки, за «заслоною» з плащ-палатки, повстанці закінчують свою потижневу «лазню». Ясно горить столова лямпа. На одній зі стін поблискує розвішана зброя. На полицях при другій стіні – бібліотека, пакети підпільних листівок, політично-про пагандист сь ких плакатів, під пільної преси. Зразу біля столу – радіоприймач. У всьому цьому – нічого особливого. Так виглядають сотні, коли не тисячі землянок на величезній частині української території».

Хоча не в усіх повстанських криївках панувала така ідилія. Дуже часто підземні схованки були тісними, вогкими, з поганою циркуляцією повітря. Та найгіршим випробуванням ставали перевантаження нервів, відчуття постійної смертельної небезпеки, життя у фактично готовій могилі. Єдиними ліка ми від нервового виснаження, фізичної втоми чи божевілля під час багатомісячного перебування під землею була постійна, чітко розпланована праця і звісно самогон.

Незважаючи на величезні старання, жертовність і впертість підпілля, до середини 1950-х років його було знищено як організовану структуру. Більшість криївок виявили і знешкодили органи радянської держбезпеки. Лише деяким зразкам підпільної архітектури пощастило дожити до здобуття Україною незалежності.

Ось як це підземне “пекло” згадує керівник пропаганди проводу Карпатського краю Михайло Дяченко («Гомін»): «Почорнієш від самого страху. Пам’ятаєш, що земляна печера може стати тобі будь-якої миті могилою. Вийти звідси живим, якщо “Ванька” кине до середи ни кілька гранат, практично неможливо. Але не думай, що тільки від страху потемніло б в очах. Ні, тут куди не глянеш – скрізь темно. На стелі чорна обшивка. Вона там має бути, бо зі стелі ллється вода як із решета. А це не надто приємно, коли вода тече за комір. Підлога також чорна. Води вистачає, але біда в тому, що брудної води після миття немає куди подіти. Ну, а якщо такі справи з підлогою, то не набагато кращі і з нашими обличчями. Вони зараз також чорні, бруду на них – хоч руками відгрібай».

22 січня 1952 рок.