Я йду до неї, живої

Час швидкоплинно зриває листки з календаря. Ось і зима. Взимку я завжди подумки вертаюсь у минуле. І згадую, згадую... Здається, крик моєї душі чують усі довкола... Є в нашому районі мальовниче село над Горинню Великі Цепцевичі. Там я народилася, виросла, звідти простелилась моя стежина у життя. Було у мене, як і у всіх, безтурботне дитинство і шалена юність, і там лишилися мої справжні друзі. Жанна Нестерчук була сусідською дівчинкою, з якою ми завжди бавились. Пізніше її батьки побудували хату трохи далі, але ми все одно лишились подругами. Жанна була тиха, спокійна, небагатослівна, зовсім протилежна мені. Але ми завжди знаходили спільну мову. Ми любили разом ходити в поле, в ліс, до річки. Ми поринали взимку в лісову симфонію, дістаючи з-під снігу такі смачні і солодкі ягоди журавлини. Ранньою весною, набравши повні чоботи води, милувались бурхливим потоком. А таких зірок і місяця я більше ніколи не бачила, як тоді, коли разом із Жанною сиділи на плоту за селом... Вона була на два роки старша за мене. І мені хотілось завжди до неї дорости. Пролетіли шкільні роки. Долаючи перешкоди і труднощі, Жанна в 1987 році вступила до Тернопільського медичного інституту. А я знайшла своє місце на педагогічній ниві. Вийшла заміж, народила сина Ваню. Жанна стала хрещеною мамою мого первістка. Відстань між нами нічого не змінювала. Ми листувалися. Вона приїздила до нас у гості. Я завжди рівнялась на неї. Кожну річ, яку Жанна вив’язала чи пошила для мене, бережу й досі. В неї були золоті руки. Я впевнена: вона стала б прекрасним лікарем. Але життя відміряло так мало літ. Вона лише почала працювати лікарем-гінекологом у Дубровицькій районній лікарні. Наближалась перша відпустка. Стояли чудові серпневі дні. Цвіли жоржини і гладіолуси... Другого серпня вона обіцяла прийти до мого сина на день народження. Та не прийшла... Страшний діагноз, наче розпечений меч, пронизав її долю. Я не могла повірити, що у 28 років приходить смерть. Думала, помилка, як в учнівському зошиті... Я досі пам’ятаю її очі. Скільки надії було в них, скільки нездійсненних мрій! Скільки розмов ми не закінчили, скількома стежками ми не пройшли, скільки зірок ми не дорахували! Як багато незавершеного залишилось там, у 1994 році!.. Раніше я ніколи не задумувалась над сутністю життя. Але тепер, живучи ці роки без Жанни, я зрозуміла, що є в нашому житті щось таке, що ніколи не вмирає. Це справжня дружба. Буває, живих забуваєш, просто хорониш у душі.Такі люди, мов тінь, пройшли повз тебе. А є такі, з якими наче живеш після їхньої смерті... Я не хочу згадувати той страшний день, коли Жанни не стало. Вона для мене жива. І тому щороку, 12 лютого, йду до неї на День народження. Йду, як до живої... Ніна СЛОБОДЯНЮК, Володимирецький р-н.