Ох.., ці сучасні діти

У сучасних дітей замість іграшок – айпади та айфони. Розумні пристрої посткомп’ютерної епохи витісняють іграшки минулого. Складається враження, що малюки нового тисячоліття одночасно починають говорити, ходити й вправлятися з інтернет-планшетами та розумними мобілками...

    
     Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця, заступник головного редактора газети «Високий замок» (Львів)
    
     КАРТИНКА З ЖИТТЯ. База відпочинку «Карпатський затишок», кілька сімей відпочивають з дітьми. Ранок у ресторанчику. Тиша… Усі діти за столиками втупились у свої гаджети. Дитячих голосів не чути – лише клацання кнопок та вигуки героїв мультфільмів та ігор. Кожен на своїй хвилі, кожен сам собою, хоча й усі разом.
     Здавалося б, що може бути більш природним, як гамір, сміх, сльози, біганина, ігри – там, де збираються на відпочинку більше двох дітей… Однак сучасні діти живуть не справжнім життям, а віртуальним. Чи не втратять вміння бути цікавими самі собі, розважати себе без додаткових пристроїв?
     Ще одна історія, від знайомої. Бабуся тримає онуку на підвіконні і каже: «Дивися, голуб!». Дівчинка, трохи більше двох років, торкається скла трьома пальчиками і робить рух «на збільшення», наче розсуває зображення на моніторі, аби краще роздивитись пір’я та очі пташки. Знайомий жест шокує, адже свідчить, що дитина сприймає вікно як екран монітора, а пташку за склом – віртуальним створінням. Але жодна штучно створена дійсність – хай хоч яка яскрава, вигадлива та ефектна – ніколи не замінить реального світу та живих стосунків.
     І от тут вплив дорослих потрібен, як ніде. Чи бавитесь ви з дітьми разом? Чи розповідаєте про свої улюблені дитячі ігри?
     Пригадала, у що бавились з малими цього літа.
     Ходили дивитись, де закінчується Львів – туди, де одразу за багатоповерхівкою на узвишші починаються неозорі поля.
     Лазили по деревах. Щоправда, я стояла внизу, підтримуючи молодшого, і думала: якби тут не було дорослих очей, видерлась би на одну з низьких гілок. Це ж таке задоволення – сидіти на дереві! Ми у дитинстві робили це влітку мало не щодня.
     Будували у кімнаті «хатку», яка була то гаражем, то схованкою. Для цього потрібні лише стіл, два крісла, кілька широких та довгих накривал і толерантна господиня, яка дозволяє перетворити кімнату у бозна–що.
     Читали книжки. Особливо з гарними ілюстраціями. Найбільше малюкам сподобалися вже добре знайома серія про Фіндуса та новенька «Кіт на ім’я Сплет».
     Бавились в ігри на увагу: хто що помітив чи не помітив навколо.
     Плювалися кісточками від слив – хто далі.
     Ганяли у футбол, я вболівала край поля.
     Малювали піратські карти.
     Робили гербарій.
     «Досліджували територію».
     Розповідали одне одному страшні історії.
     Реготали перед сном, аж поки нас не розганяли в різні боки.
     І звісно – куди ж без цього! – грали в ігри та дивились мультфільми з екранів айпада та айфона. І теж доводилось переконувати найменших: «Досить! Закрий вже його!».
     А ще був і вільний час, коли малі робили щось без дорослих, бавились самі і не чекали, що хтось їм буде приділяти час. Це ж таке задоволення – читати чи гортати книжку на самоті, бавитись без нікого, думати про щось, коли ніхто не заважає… Дитині усамітненість так само необхідна, як дорослій людині, але кожному у різних дозах.