Цілитель

Микола Климчук рятує від хвороби століття. Понад двадцять років тому молодому лікарю-лаборанту Корецької райсанепідемстанції Ми¬колі Климчуку місцеві, а потім і столичні онкоспеціалісти ви¬несли страшний вирок: рак . Але важкій недузі Микола не скорився. Він самотужки повернув себе з того світу. Відтоді рятує й інших.

Замість передслова

Наші пращури важкими не­дугами хворіли рідше. Частіше вони вмирали від ворожих стріл, шабель, списів, куль, ніж від болячок. Своє здоровя берегли завдяки власній мудрості. Вони вживали природну їжу, займа­лися фізичною працею, молилися Богу і ніколи годинами не вилежувалися на пляжах. Засмагали тільки під час праці чи бою...

Про це думається, коли слухаєш Миколу Климчука і знайомишся з його методикою лікування онкозахворювань. Вона така ж проста, як і побут наших пращурів. Але прийти до неї Миколі Дмитровичу було нелегко. Власна біда спонукала до пошуку, “рятівних соломинок". Щоправда, стали в нагоді й медичні знання. Крок за кроком методом проб на власному організмі йшов до зцілення. І таки прийшов. До його реко­мендацій і порад нині прислухаються  не лише онкохворі, а й імениті люди в білих халатах. Перші хочуть зберегти собі життя, другі — вивчити  шляхи цього збереження. На жаль, вивчити лише на приватному рівні. Офіційна ж медицина поки що займає мовчазну позицію щодо Климчукової методики лікування хвороби століття. Хоча в шарлатанстві його ніхто не може запідозрити. Адже врятував собі життя та повернув із того світу не один десяток людей різного віку, чоловіків і жінок.

"Рак має грибкове походження"

Тоді, коли Микола Дмитрович почув від онкоспеціалістів страш­ний вирок, аж руки опустив. Влас­не, вони опустилися самі, бо сил не вистачало навіть пересува­тися. Малоліт­ній син навіть ногу підняти на сходинку допо­магав. Аби сту­пити крок, до­водилося три­матися за стіну. Нестерпний біль пронизував усе тіло. Що діяти?

І почав при­гадувати Микола Дмитрович висновки медичних світил, ви­кладачів медичного інституту, в якому колись навчався, про причини виникнення ракових пухлин. Ті казали, що онко - захворювання має вірусне по­ходження, а відтак цю непри­ступну стіну нічим не подолати. А, може, не це є причиною біди? Думав, аналізував... І почав приймати... протигрибкові пре­парати. Однак поліпшення стану свого здоровя не відчував. Дійшов до таких пігулок, як трихопол, основу яких складає... полин. То була остання надія. І о диво! Відчув полегшення. А тому й зробив висновок: якщо цей антигрибковий препарат діє на організм позитивно, значить, причиною хвороби є грибок. Його треба знищити, а відтак і плацдарму для онконаступу на організм не буде.

Поряд із прийманням трихополу почав Микола Дмитрович атакувати свій організм ще й... кислим середовищем, а ще  часником та свяченою водою. Оптимізму в лікуванні додавали матеріали, вичитані в спеціальній літературі. Його гіпотезу підтвердив висно­вок хіміка за освітою Тамари Свіщової про грибкову причину багатьох людських недуг, у тому числі й раку.

Власне, нічого нового Мико­ла Дмитрович не відкривав. Він звернувся до пращурівських методів збереження здоровя. Оскільки грибок розвивається в темноті, з ним слід боротися саме в цю пору доби. Тож і записав перше правило: вдень хворий має відпочивати, а вночі ліку­ватися. Якщо ж грибок боїться кислого середовища, значить, це середовище потрібно в організмі створювати не лише за допо­могою пігулок, а й природнім чином, внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній — це їжа. А зовнішній — ванни. Тобто, через стінки внутрішніх органів та шкіру потрібно атакувати грибок.

Тому і перейшов на кислу їжу — щав­левий борщ, капусняк, розсоль­ник, борщ зі свіжої капусти та червоного буряка, приправленого оцтом, варену квасолю, квашені огірки, капусту, помі­дори, яблука та квас із них, лимони, житній та пшеничний хліб, свинячий жир, відварене мясо... Кожні 20-30 хвилин щось із цих страв вживав. Та ще щодня зїдав головку часнику із салом. І, звичайно, за відповідною схемою приймав трихопол, запива­ючи його відваром часнику. Приймав також і оцтові ванни. А ще натщесерце пив освячену воду (згадайте, вона ніколи не пліснявіє, а значить, її грибок боїться), уникав солодкої їжі, смаженого, маринованого, мака­ронів, алкоголю та важкої фізичної праці.

До цих та інших джерел одужання Микола Дмитрович приходив поступово, і так 10 літ. Лікувався і водночас розробляв свою методику подолання важкої недуги: аналі­зував, зіставляв, занотовував...

Промені вбивають грибок

Офіційна ме­дицина твер­дить, що при­ймати засмагу на сонці онкохворим не можна. Микола ж Клим­чук у своїй методиці засмаги не виключає. Навпаки, він радить пацієнтам тричі на день приймати сонячні ванни по 10-15 хвилин. За його переконанням, сонячні промені теж діють знищувально на грибок в організмі. До такого висновку цілитель прийшов, користуючись шкільним правилом про орієн­тири в лісі. З якого боку на корі дерева росте мох? З північного, неопроміненого. А з південного кора чиста. Отже, невеликі дози сонячної енергії теж повинні сприяти знищенню грибка, як, зрештою, і розумінню того, що грибок розмножується вночі, подібно до лісових грибів.

А ще Микола Климчук порів­нює боротьбу з грибком із вбивством черепахи. Коли цю істоту легше вбити? Тоді, коли вона рухається, а відтак висовує ноги та голову з-під панцира, тобто не дрімає. Ось і грибок, на думку цілителя, легше вбивати тоді, коли він розмножується.

Він не навязує, а радить

Микола Климчук свою мето­дику лікування ніколи й нікому не навязує, він просто радить.  Цілитель вважає (бо ж перевірив ліки на собі), що стоїть на пра­вильному шляху. Він переко­наний, зокрема, в тому, що кожний випитий келих свяченої (сте­рильної) води сприяє гальму­ванню розмноження грибка зсередини.

— Не знаю, чому в людей виробився стереотип, що свя­чена вода - це так звана "срібна" вода. Чомусь беремо до уваги лише її фізичні властивості, — розмірковує Микола Дмитрович. — Але ж у церквах часто освя­чують воду деревяним хрестом, без срібла і золота. І ця вода цілий рік зберігається. Тож не нам судити, чи це іони срібла так діють, чи духовна сила. Хто не вірить у це, нехай шукає інше лікування...

Власне, важку недугу Микола Климчук називає не раком, а саме грибком. Бо, по-перше, така назва є менш шокуючою для хворого, а - по-друге, вона відразу називає збудника хвороби. Ціли­тель також зізнається, що його методика лікування не всесильна. Усе залежить від стадії розвитку хвороби. Якщо онкопацієнтові встановлено діагноз з умовою, що він ще проживе місяць-два, то надії на порятунок у Миколи Климчука ще залишаються.

 Микола Дмитрович пригадує свого першого хворого, який звернувся до нього за допомо­гою. То був його сусід, який мав четверту стадію раку легенів. Чоловікові залишилося жити максимум два місяці. Завдяки Климчуковій методиці лікування той ще прожив три з половиною роки. Печалився цілитель, що не вирвав з рук смерті земляка. Але зробив усе, що міг. Мабуть, за те йому вже велике спасибі. Ба­гатьох же повернув з того світу. Значить, не шарлатан.

— Подумаймо, - каже Микола Дмитрович, - чому часто буває недостатньо видалити пухлину хірургічно? Це все одно, що зачерпнути ковшем мурашник. Тисячі мурашок, які залишилися довкола, ще з більшим завзяттям почнуть робити нові комашники. Тож, аби позбутися комашника, треба позбутися самих комах, які його будують. А відтак, щоб по­збутися хвороби, слід знищити її збудника (будівника), яким є грибок...

Умови для цілителя належні створити б, де він міг би робити аналізи, проводити обсте­ження, готувати ліки... Таких умов поки що не має. У хатніх стінах важко займатися лікуванням, подальшими дослідженнями... Не помічає його й офіційна меди­цина, ніби такого цілителя зовсім не існує в Україні, хоча його вже знають за кордоном. Чи не дивно?

Замість післяслова

Із Миколою Дмитровичем ми розмовляли не одну годину. Мій майже 70-річний співрозмовник, який має вигляд цілком здорової людини, детально знайомив мене зі схемою свого лікування онкозахворювань. Кожен пункт її намагався якнайдетальніше розшифрувати: "Щоб знали, про що пишете, і читачі розумно скористалися моїми порадами, не нашкодили собі".

Для лікування кожного виду онкозахворювання в цілителя свій рецепт, виписаний до найменших дрібниць, з наголосами та осто­рогами. У газетному матеріалі їх не назвеш. Хоча Микола Дми­трович зовсім не приховує ні перед ким того, що надбав, чому навчився, в чому переконаний, у що вірить. Без будь-яких умов він намагається передати іншим свої знання. Охоче бере участь у теле- і радіопередачах, виступає на сторінках газет.

— Я взяв те, що інші знали до мене. Тому віддаю з радістю набуте для тих, хто потрапив у біду. А на чужій біді, як мовиться, не наживешся, — каже співроз­мовник. — Мені на душі стає лег­ше, коли комусь повертаю можли­вість жити далі. І як колишній санітарний лікар готовий їздити та читати лекції  людям про... правильне харчування. Гарантую зниження як мінімум на кілька відсотків рівня онкозахворюваності в тому чи іншому районі, в тій чи іншій області...

То не хизування. То біль, який Микола Климчук подолав і  від якого хоче позбавити інших.

Володимир СЕМЕНЮК, натуропат, кандидат медичних наук:

— Методика Климчука ефек­тивно лікує такі захворювання, як рак шкіри, молочної залози, легень, шлунка, кишківника, мат­ки, яєчників. Добрі результати дає її застосування проти злоякісної пухлини фаллопієвих труб, ди­фузної, вузлової та фібро-кістозної мастопатії, а також фіброміоми матки та яєчників.

Микола ЛУКЯНОВ, колишній голов­ний державний санітарний лікар Корецького району, завідувач відділу комунальної гігієни облсанепідемстанції:

— Микола Климчук приносить людям видужання. Уже тому його методика варта пильної уваги науковців і потребує державної підтримки. Адже якщо людині не допомагають вивчені методи лікування, треба шукати нові. Хоча моя кваліфікація не дозволяє обєктивно оцінити доробок колеги, проте як приватна особа скажу, що позитивні результати є. Методика лікування раку лікаря Климчука відрізняється від схеми лікування офіційної медицини, яка включає хіміко-радіотерапію та хірургічне втручання. Аби науковці могли вивчити нову концепцію, потрібно вкласти кошти на проведення відповідних досліджень. Микола Дмитрович звертався з цього приводу у вищі інстанції, в МОЗ України. Він чекає відгуку на свою розробку. А поки що після всіх етапів лікування онкохворі з останньою надією йдуть до Миколи Дмит­ровича...

М.Н., мешканка села Черниця Корецького району, :

— Мене виписали з онко-диспансеру як приречену по­мирати вдома. До Миколи Климчука мене привіз чоловік машиною, підвів під руки до лавки, допоміг присісти. Я була як билинка, одні кістки та шкіра. Дивимося обоє благально на лікаря жалісливими очима... Минуло вісім років. Я набрала ваги понад 80 кілограмів, слава Богу, роблю все в городі та по господарству, за що дякую своєму цілителю...

Дякує Миколі Дмитровичу й Марія Лахтюк з Луцька та багато інших його пацієнтів.

Юрій Береза