Довго стояла дерев’яна ошатна будівля. Аж у 1741 році вербчани збудували новий просторий трикупольний храм. Але дубові підвалини, на яких тримався, з часом почали підгнивати. І 17 вересня 1903-го розпочали закладку нової споруди. У 1906 році храм освятив єпископ Володимир-Волинський Арсеній. Красувався він на місці сучасного кладовища, де зараз залишився лише великий пам’ятник – хрест, бо сам шестикупольний храм, розрахований на 1000 чоловік, простояв тільки 12 років. У жнива 1918-ого від удару блискавки згорів. І знову ж давні перекази переповідають діяння рук людських. У селі вважають, що винними в пожежі були немісцеві наймані майстри-підрядники. Адже, не зійшовшись із селянами в ціні, пригрозили: - Скоро ви нас згадаєте! Слова їхні справдились дуже швидко. За версією очевидців, церква згоріла через суху стружку, яку підрядники залишили в куполах, і загорілася від удару блискавки. А стара, уже в аварійному стані церква так і стояла пусткою, приречено чекаючи невідворотної смерті. Тому вирішили терміново розібрати її та розпочати нове будівництво на місці теперішньої хати М.П. Пінчук (вул. Набережна). Саме сюди перевезли в 1928 році будівельні матеріали зі старого храму. Відразу ж звели каплицю, богослужіння відправляли раз у каплиці, раз у священиковій хаті. Святу обитель розібрали, а от будівництво нової так і не розпочали. Потроху розпродали будматеріали. Несподівано осліп священик, згодом втратила здоровий глузд матушка. Лікарі були безсилі. А люди переказують нащадкам: «За те понесли кару, що зазіхнули на церкву: стару знищили, нову – не збудували!». …Почалась епоха войовничого атеїзму. Людям насильно втовкмачували в голови бездуховність і безвір’я. Як багато залежить від позиції влади… На підтвердження цього хочу привести ще й такий приклад із місцевої історії: за Польщі (як переповідають старожили) йшла церковна процесія із хоругвами, іконами до джерела, аби відслужити молебень, бо довго не було дощу. Зовсім поруч один з односельців, що вже встиг змінити православну віру на протестантську, байдуже продовжував переорювати поле, не зупинившись навіть на мить, не перехрестившись, не знявши шапки. Хтось доніс про це в Степанську гміну (польський поліцейський відділок). За неповагу до віри чоловіка арештували і він за це був покараний. А от українська влада, яку очолював Володимир Щербицький, навіть коли почалась перебудова і повіяло легеньким вітерцем свободи, ні про які зміни навіть чути не хотіла. І коли вербчани почали добиватися дозволу на будівництво церкви, їх навіть не пускали на поріг високих кабінетів. Не було відповіді і на листи ні з Сарн, ні з Рівного, ні з Києва. І тоді в 1989 році Ольга Робейко, Антоніна Кошмак, Ганна Рудика вирушають у Москву. Ольга Юхимівна чітко пам’ятає лисого начальника. Він уважно вислухав жінок і сказав: «Ответа на ваш запрос от Горбачова ещё нет. Но вы сюда больше не приезжайте, по поездам не валяйтесь, денег и времени даром не тратьте. Вы стучитесь в своём районе в нужные кабинеты, пугайте их судом. Дело выиграете, даже не сомневайтесь. А мы свои бумаги тоже перешлём». Коли в Сарнах жінки, яких уже знали в обличчя, заговорили про поїздку в Москву та суд, ставлення до них різко змінилось. А за два тижні прийшов довгоочікуваний дозвіл. Разом з людьми радів отриманій перемозі і кричильський батюшка Григорій Токов, який увесь цей час допомагав їм чим міг. Він же й освятив місце під забудову 11 вересня 1989 року. Ейфорія успіху змінилась трудовим ентузіазмом. Збирали кошти, за допомогою архітектора вибрали проект і за декілька тижнів уже завезли цеглу для будівництва. Навіть старі, хворі, немічні, діти допомагали розвантажувати величезні КамАЗи, жінки власноруч мішали розчин і відрами подавали його будівельникам. Розпалась величезна Радянська імперія, а на її руїнах одразу ж зазеленіли паростки нового життя, основою якого мала стати віра, а фундаментом – церква. 21 листопада 1990-ого у Великому Вербчому Сарненський благочинний Димитрій Шандрук і місцеве духовенство освятили Михайлівську церкву, яка виросла на одному подиху. Перші богослужіння проводив священик Григорій Токов, з 1990 по 1993 – Пантелеймон Сорока, а з 1993 й донині – Олександр Кокора. За роки незалежності церква стала духовним центром великого села. Невпізнанно змінилася й сама свята обитель. Прекрасно розписана та вміло естетично оформлена вона виявилась замалою для такої кількості вірян. Тому настоятель Михайлівського храму Олександр Кокора у 2007 році ініціював його добудову. Впродовж останніх років церкву настільки майстерно оформили зовнішньо місцеві майстри Петро Климець, Григорій Робейко, Віталій Робейко, Микола Гоч, Сергій Кравчук, Валерій Кравчук, що викликає справжнє захоплення. Люди були вражені урочистою красою. Не стримуючись, підходили до бригадира й зі сльозами на очах дякували: - Дай Боже, Петре Гавриловичу, тобі і твоїм хлопцям здоров’я за золоті руки!
Людмила ДАВИДЮК,
Немає коментарів:
Дописати коментар