ТИННЕ
Відразу ж за Березнівським районом, за течією, на лівому березі річки Случ лежить велике село Тинне з населенням 4700 чоловік.
Переглядаючи історичні дані, помітив , ніде не зустрічаєтся, що Тинне входило у склад Немовицької волості, але О. Цианкаловський у “Краєзнавчому Словнику Волині і Волинського Полісся” наводить такий факт.
“1911рік. Село Тинне, Рівенський повіт. Немовицька волость, 103 км. від Рівного, при річці Случ, на північ від Березна і Князь Села / зараз Князівка/ і на південь від притоки Случ – Тустані. В кінці 19-го століття було у селі 62-а доми і 525 жителів – писав О. Цианкаловський у своїх записках. Була дерев”яна церква з 1754 року. В околицях знайдено поклади каменю вапняка, з якого випливають чисельні “кринички” і “безодні”, з яких формуються притоки Случі. Назва села походить від слова “тин”, стіна, якою воно було оточене.Вперше село згадується в 1463 році, коли воно належало до князів Збаражських, а в 1603 році при поділі ординації кн. Острозьких, обійстя ці отримав князь Олександр Острозький.”
В 1700 році Тинне належало до А. Любомирських.
26 червня 1660 року козацькі війська під Тинне рогромили польські коронні війська і гнали їх під Олицький замок, встановлюючи тут свою владу. Однак у 18-му столітті Тинне знов належало до Олицької колегії, а в 1797 році цариця Катерина – ІІ подарувала Тинне генералу Каконічину. За переписом 1911 року в Тинному було 1225 жителів, 1-а крамниця, 1-а гуральня, водяний млин. В околиці села кілька курганів…
Село має досить цікаву історичну хронологію:
1649 – перша писемна документальна згадка про село Тинне. У документах
Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького
у 1648-1654 рр. проти польських поневолювачів, що тут діяли селянські повстанські загони
• 1660, 26 червня – козацькі загони розгромили під Тинним коронні польські війська і відігнали їх аж до Олицького замку
• 1754 – за кошти парафіян побудовано першу дерев’яну церкву св. мучениці Параскеви. У селі налічувалося 86 будинків, проживало 715 мешканців православної і 26 – католицької віри, 6 – євангелістів і 50 евреїв .
• 1797 -_російська цариця Катерина ІІ подарувала село із його околицями у володіння генерала Капонічина
• 1889 – не маючи вигоди, селяни продали землі поміщику Яновському, а той перепродав Давидовському. Зафіксовані хутори Ставки, Заріка, Забара,
Мокриця, фільварок Бердуха. З села щорічно відправлялися по річці Случ до 100 суден і плотів з різними товарами
• 1897 – в селі проживало 1136 чоловік, з них 1026 православних
• 1914-1918 – село перебувало у вирі Першої світової війни
• 1917,14-15 листопада – під впливом більшовицького перевороту в Петрограді
на волосних сільських зборах Немовицької волості, куди входило Тинне,
прийняте рішення про встановлення радянської влади. У селі почали діяти два
комітети бідноти, які очолювали Олексій Остаповець і Сидір Онисковець
• 1920, жовтень – почалася польська окупація нашого краю
• 1921 – Тинне, як і вся Західна Україна, згідно з Ризьким договором попало під
владу панської Польщі. У 260 будинках проживало 1542 людей
• 1923 – селянський загін із 40 чоловік напав на поміщицький маєток і його
розгромив
• 1928 – заснована церква Християн віри євангельської (ХВЄ)
• 1930, серпень – 18 селян, серед яких були брати Денис і Степан Самойлики, Степан Гудима, Панас Онисковець, подали заяву в суд на місцевого поміщика Іполита Младзяновського, який забрав у них із клунь усі снопи, залишивши їх без шматка хліба. Суд не підтримав їх і дії власника визнав правомірними
• 1939 – у селі було 7955 гектарів поміщицьких земель на чотири двори, а селянських – 3557 гектарів на 410 дворів і 16 гектарів церковних
• 1939, 17 вересня – у село вступили війська радянської Червоної Армії.
Запрацювала початкова школа
• 1941, травень – заснувався колгосп ім. XVIII партконференції до якого увійшло 53 сім’ї із 219 гектарами землі • 1941, 6 липня – Тинне було окуповане німецько-фашистськими віиськами
• 1942-1945 – у селі діяв штаб ОУН-УПА і сотні «Яреми», «Дороша» , «Пащенка», «Хмари» і «Рубайла»
• 1944, 19 січня – село звільнене радянськими військами від гітлерівськихзагарбників
• 1945 – створена первинна сільська комсомольська організація, першими членами якої стали Ніна Бакунець, Іван Ковальчук і Степан Корінець
• 1947 – запрацювала первинна комуністична партійна організація, створено два колгоспи – ім. XVIII партконференції (голова Григорій Омельковець) та ім. Тараса Шевченка (голова Максим Євтушин)
• 1949, 15 лютого – була завершена повна колективізація селянських земель
• 1958, грудень – обидва колгоспи об єдналися в одне господарство, яке дістало назву ім. XXI з’їзду КПРС. Його очолив колишній директор Сарненської машинно-тракторної станції Герой соціалістичної праці Сергій Осокор
• 1960 – до Тинненської сільської ради віднесено сусіднє село Зносичі
• 1961 – відбувся судовий процес над віруючими-п’ятидесятниками
• 1965 – відкриття пам’ятника загиблим у роки Великої Вітчизняної війни у 1941-
1945 рр. Реконструйований у 1975 році
• 1968 – об’єдналися колгоспи ім. XXI з’їзду КПРС і Перемога, діставши назву ім. 50-річчя Жовтня (голова Іван Павловський), у володіння якого було 11.789 гектарів угідь, з них – 6340 гектарів орної землі
• 1970 – за переписом у селі проживало у 1323 дворах 3276 людей, було збудовано 300 нових будинків, воно було повністю радіо- і електризоване.
Діяли денні середня і початкова, вечірня і заочна школи, у яких 32 вчителі навчали 729 учнів, двоє дитячих ясел, лікарня, пологовий будинок, медичний пункт і аптека, двоповерховий будинок культури і клуб, три бібліотеки із фондом понад 10 тисяч книг, шість магазинів, комбінат побутового обслуговування, поштове відділення, хлібопекарня. У селі проживало п’ять матерів-героїнь: Христина Омельковець, Олександра Захарчук, Галина Лазарець, Олександра Омельковець і Ганна Царук
Відгомін сивої давнини вчувається і в назвах, які збереглися тут та й повертають нас у дохристиянські часи та й доперунові часи: назви поселень Дубняки і Дубровиця” означають що тут колись гомоніли дубові ліси.
Про те, що в давнину росли тут дуби, свідчить і той факт, що і до тепер на берегах річки Случ стирчать величезні остови почонілих від древносі стовбурів гігантських дубів. З розповідей старожилів можна довідатись, що на берегах р. Случ росли прекрасні дубові гаї, які скріплювали береги річки.
Древній дубовий човен було знайдено рибалками влітку 2013 року біля села Чудель Сарненського районуСело Чудель. Сарненський район.
Колись,Рівенський повіт. Вирська волость, над річкою Случчю, 125 км. від Рівного. В кінці 19-го століття було 170 домів і 1207 жителів, дерев”яна церква з 1870 року, на місці, де була стара церква, водяний млин і вітряк. Церква в ім’я Успення Пресвятої Богородиці була побудована в середині XVIII століття на кошти парафіян. Побудована була за польським проектом християнського храму з дерева на кам’яному фундаменті, оббита дошками, пофарбована в голубий колір. Церква мала чотири благодатні ікони, понад 52 десятини землі, лісовий «острів» з шістьма бортями. При церкві діяло церковно-парафіяльне братство, до складу якого входило 12 чоловіків і 12 жінок.Село згадується в 1577 році, коли воно належало до Степанського замку князя Костянтина Острозького. Згадано тут острів” шістьома бартями” в церковній візиті 1761 і 1778 рр. В 1753 році по Кульбішівській угоді подароване село Ч. Любомирському.
Село відоме з 1577 року. Про походження назви села є декілька легенд. Одна з них розповідає, що колись навесні води Случа виходили з берегів, і брали в полон багато будинків, але одна споруда, яка одниноко стояла на пагорбі, в якій жив рибалка, непіддавалась затопленню. Знайомі, прийшовши на відвідини до нього, вигукнули:«Чудове місце!». За легендою, звідси пішла назва Чудель.
Інші вважають, що назва села Чудель походить від прізвища засновника села — Чудлера, правнуки якого володіли землями до XVIII ст.
В середині XIX ст. на березі річки Случ знаходилась школа, яку побудував на свої кошти для сільських дітей єврей Арчик, яка серед селян називалась Арчикова школа.
В середині XIX ст. були встановлені церковні дзвони. Перед Першою світовою війною служителі церкви зняли дзвони, щоб зберегти їх від переплавки на воєнні потреби, і затопили у Виходському озері…
Село відоме з 1577 року. Про походження назви села є декілька легенд. Одна з них розповідає, що колись навесні води Случа виходили з берегів, і брали в полон багато будинків, але одна споруда, яка одниноко стояла на пагорбі, в якій жив рибалка, непіддавалась затопленню. Знайомі, прийшовши на відвідини до нього, вигукнули:«Чудове місце!». За легендою, звідси пішла назва Чудель.
Інші вважають, що назва села Чудель походить від прізвища засновника села — Чудлера, правнуки якого володіли землями до XVIII ст.
В середині XIX ст. на березі річки Случ знаходилась школа, яку побудував на свої кошти для сільських дітей єврей Арчик, яка серед селян називалась Арчикова школа.
В середині XIX ст. були встановлені церковні дзвони. Перед Першою світовою війною служителі церкви зняли дзвони, щоб зберегти їх від переплавки на воєнні потреби, і затопили у Виходському озері…
Немовичі
Перед районним містом Сарни, на лівому березі річки Случ видніється церква великого і древнього села Немовичі з населенням близько 4,16 тис. жителів, центр сільської ради, розташоване за 12 км від районного центру, за 5 км від залізничної станції Немовичі. Сільраді підпорядковані населені пункти Гута-Перейма, Катеринівка.
Назва
За Княжої доби всі вагомі і важливі питання громади виносились на віче (загальні збори). Громадою, що прижилася на березі річки Язвинка – притоки Случа, кермував німий ватаг (староста), через що віче проходило на німо, без слів і вигуків, адже ватаг і так нічого не чув. Через деякий час громаду почали називати німе віче, а згодом німовічи.
Проходили роки, поселення розросталось і стало селом Німовичи. В радянські часи, коли назви підганялись під російський манер, воно отримало назву Немовичі. Із старослов’янської «немов», «ич» — «німого», «син».
Пракорені.
Історія села Немовичі невіддільна від історії всього великого краю – Волині.Перша письмова згадка про село відноситься до [[1293|1293 року]]. У цей період на границі волинських володінь виникло Степанське князівство, до якого у 1293 /6801/ році входили найбільші тогочасні поселення Погорини і Надслуччя: Степань, Корост, Кричильск, Немовичі, Кобрин… /М. Максимович .1850 р./
З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і належали князям Острозьким. Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6]. Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.
Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу, зокрема біля села Немовичі Сарненського району, відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені “Історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е., про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного, в основному – це горщики, глиняні прясла, та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов’ян, які сповідували християнство, що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними руками. стверджує, що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань.
Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисакикористувались величезною повагою, бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.
Назва
За Княжої доби всі вагомі і важливі питання громади виносились на віче (загальні збори). Громадою, що прижилася на березі річки Язвинка – притоки Случа, кермував німий ватаг (староста), через що віче проходило на німо, без слів і вигуків, адже ватаг і так нічого не чув. Через деякий час громаду почали називати німе віче, а згодом німовічи.
Проходили роки, поселення розросталось і стало селом Німовичи. В радянські часи, коли назви підганялись під російський манер, воно отримало назву Немовичі. Із старослов’янської «немов», «ич» — «німого», «син».
Пракорені.
Історія села Немовичі невіддільна від історії всього великого краю – Волині.Перша письмова згадка про село відноситься до [[1293|1293 року]]. У цей період на границі волинських володінь виникло Степанське князівство, до якого у 1293 /6801/ році входили найбільші тогочасні поселення Погорини і Надслуччя: Степань, Корост, Кричильск, Немовичі, Кобрин… /М. Максимович .1850 р./
З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і належали князям Острозьким. Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6]. Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.
Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу, зокрема біля села Немовичі Сарненського району, відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені “Історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е., про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного, в основному – це горщики, глиняні прясла, та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов’ян, які сповідували християнство, що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними руками. стверджує, що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань.
Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисакикористувались величезною повагою, бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.
Давня історія Степанського князівства і відповідно нашого краю не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини тогочасного минулого краю. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Кричилськ.
Завдяки дослідженням вихідця із Степаня, літератора, члена Національної спілки краєзнавців України, старшим викладачем кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія Валерія Войтовича вдалося віднайти досить вагомий і цінний документ, у якому літописну згадку про містечко Степань, як центр самостійного Степанського князівства в записі про події 1292 р. відноситься до 1005 р., тобто на 285 років раніше офіційної. Ось це історичне свідчення: в «Турове в лето 6513 (1005 р.) до Турівської єпархії Пінська, Новогрудка, Городні, Берестя, Вовковийська, Здітова, Нобеля, Степані, Дубровиці, Висоцька, Слуцька, Копиля та інших міст», яке варто віднести до більш пізніших часів, однак сам перелік дає уявлення про значну територію цієї єпархії.
Ця історична грамота сьогодні знаходиться в Російській державній бібліотеці
(збор Троіцкай лавры, № 714, арк.. 73-74 адв.), інформація про яку подається у книзі «Іканапіс Заходняга Палесся XVI–XIX ст.ст./В.Ф.Шматау, І.Вецер, М.П.Мельнікаву і ін.; навук. Ред.. В.Ф.Шматау; Ін-т мастацтвазнавства, етнографії і фольклору ім..К.Крапіви НАН Беларусі. – Мінск: Беларуская навука, 2002. – 349с.: іл..
Ця історична грамота сьогодні знаходиться в Російській державній бібліотеці
(збор Троіцкай лавры, № 714, арк.. 73-74 адв.), інформація про яку подається у книзі «Іканапіс Заходняга Палесся XVI–XIX ст.ст./В.Ф.Шматау, І.Вецер, М.П.Мельнікаву і ін.; навук. Ред.. В.Ф.Шматау; Ін-т мастацтвазнавства, етнографії і фольклору ім..К.Крапіви НАН Беларусі. – Мінск: Беларуская навука, 2002. – 349с.: іл..
Відповідно на такий же термін і пересунулись інші дати.
З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство, до якого у 1293 /6801/ році входили найбільші тогочасні поселення Погорини і Надслуччя: Степань, Корост, Кричильск, Немовичі, Кобрин… /М. Максимович .1850 р./
До Погорини належали також Кам’янець,Городно, , Дубровиця, Столин, Давид-Городок і прикордонний Корчик[1].
До Погорини належали також Кам’янець,Городно, , Дубровиця, Столин, Давид-Городок і прикордонний Корчик[1].
Кордон з Київським князівством простягався вздовж правого берега Горині. З кінця XII сторіччя Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за волинськими князями. Разом з Корецьком сюди входили Сапогинь, Куніль і Гольське. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173-1174 роках прикордонною річкою стала Случ.
З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і належали князям Острозьким.
Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6].
Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.
Село споконвіку зачаровувало мене своїм майже тисячолітнім таємничим минулим. Хоча чомусь сучасні культмасовики-затійники з року в рік святкують міфічні пів-тисячолітні ювілеї з часу його першої згадки, незважаючи на те що вперше село згадується у 1293 році, як велике поселення Надслуччя під час татаро-монгольської навали. /Перша письмова згадка про село відноситься до [[1293|1293 року]]. У цей період на границі волинських володінь виникло Степанське князівство, до якого у 1293 /6801/ році входили найбільші тогочасні поселення Погорини і Надслуччя: Степань, Корост, Кричильск, Немовичі, Кобрин… /М. Максимович .1850 р./
Нарешті мені вдалося розшукати “Краєзнавчого Словника Волині і Волинського Полісся” авторства проф. О. Цинкаловського”. Книга ця — це неоціненої вартости історія нашої дорогої Волині, нашої рідної землі. Треба вірити, що вона стане настільною книгою кожного волинянина. У ній можна буде знайти своє село, місто чи хутір — усі рідні й знайомі місця, сповнені спогадів про дитягі та юні літа. До того ж на цю книжку посилаються усі історики, які пишуть про Волинь. У 2-му томі Словника,на 136-137 сторінках написано і про наше село Немовичі.
Отож навожу абзац з книги.
“Немовичі.Рівненський повіт, Немовицька волость.120 км. від Рівного, над Случчю.В кінці 19-го століття село з присілком мало 239 домів і 1411 жителів, деревляна церква з 1881 року, на місці старої. Невідомо ким і коли буда побудована, школа від 1834 року, волосне управління, фільварок, 2 доми, які належали до Мендена, а пізніше до поміщика Цялко- Кальчика- 2942 дес. /1911 рік/ За переписом цього ж року в с. Немовичі було 1820 жителів, волость, однокласна школа, 6 крамниць, водяний млин /1200 пудів річного перемолу.
Згадка про село у 1577 році, яке тоді належало до Степанського замку і платили за нього від 11 дим. до 8 дим на чверть вол., а в 1853 році Мартин Межинський платив з 16 дим 6 огород. В околиці Немович р. Случ. Пропливає кількома коритами, а навесні під час повені, розливається на ширину кількох кілометрів, затоплюючи широку долину. В відлеглості 1 км. від села знайдено 17 курганів, з них 6 було розкопано. /В. Антонович. Труди 11 археологічного з”їзду, 1901 р./”
Згідно ж даних “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 хат, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа. Управління – гмінне. Гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднує 16 населення пунктів. У ній билі голова і секретар.
Згідно ж даних “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 хат, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа. Управління – гмінне. Гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднує 16 населення пунктів. У ній билі голова і секретар.
Підтвердженням древності села може послужити й дубовий човен не менш, як восьмисотлітньої давнини, знайдений в річищі Случа мешканцями сусіднього села. Ця знахідка свідчить, що на берегах Случа існувала цивілізація, бо ж дуб не так просто піддається обробці.
Ми пов”язані з минулим і майбутнім, під “ми” я розумію теперешність і навіть борючись з минулим, ми повинні цьому минулому завдячувати,що воно було і цуратись та ігнорувати ним ми не маємо ніякого права.
Відносно віку кам”яного хреста що стоїть на розпутті у Грем”ячому всупереч людській забудькуватості, то завдяки відмінній пам”яті 79- літнього нашого односельця Ющика Євгена Петровича нарешті встановлено вік цього християнського знаку пам”яті. ЄВген Петрович пам”ятає розповідь свого старшого брата Миколи, про те що в історичному журналі брат читав згадку,що хрест було витесено і встановлено козаками на честь визволення краю від монголо-татарського іга. /1380р./
У роки войовничого атеїзму немовицькі ”хлопці” хотіли витягти його з землі. Тягнучи трактором Борис Лісаса переламав його. Пізніше люди його встановили знову, а ще пізніше під час прокладання шосейного покриття, відсунили його на один метр на узбіччя дороги.
Церква
Згідно “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./
Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.; фільварк Бердуша, село Доротичі, колонія-хутір Орловський, село Глушиця, колонія Язвінка, фільварк Юзефпол, колонія Яновка, село Карпиловка, село Карпиловська Рудня, село Катериновка, село Константиновка, село Немовицька Гута, млин Немовицька Рудня, село Немовичі- гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога, фільварк Сарни, село Сарни, село Зносичі.
Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.
Суддями були представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в Немовичах, навпроти церкви. … ”однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.
Грекокатолицька церква.
Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.
Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського.Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.).В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.
Згодом священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.
Село у війнах
Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час Першої світової війни. В цей час у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку. Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.
І знову під Польщею
У 1918 році в селі з’явився загін сил Директорії. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію. Майже на двадцять літ згідно з Ризьким договором село входить у Сарненський повіт Волинського воєводства і стає гминою. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію, майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства. В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт. З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
У 1921 році в Немовичах. проживало 94 евреї. В 19 – поч. 20 в. Євреї займалися восновному торгівлею і різноманітними ремеслами. У 1914 євреям належало 6бакалійних лавок. У 1-й пол. 20 в. в Немовичах було дві синагоги (обидві хасидські).
Влітку 1941 Немовичі зайняли частини вермахту. У 1942 немовицькі євреї були депортовані в гетто районного міста Сарни і наприкінці серпня 1942-го розстріляні разом з місцевими євреями.
В УРСР
В грудні 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор, сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
У 1939 р. відійшло до Українській Радянській Соціалістичній Республіці. В цьому ж таки 1939 р. громада села обрала головою Олексія Савчина, який очолював громаду села до кінця 1945 р.
У Другій Світовій війні
З початком Другої світової війни більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців,зокрема Жуку-Семенюку Никону /Яремі/, вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома.
Поліська Січ починалася з Немович
У селі Немовичі,в клуні шкільного вчителя Петра Ющенка Василь Боровець /Тарас Бульба/. видав свій перший наказ 28 червня 1941 року : “Приказ № 1
«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
Ко всем командирам боевых групп
I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии. задачи:
1.Срывать мосты и связи.2.
Уничтожать транспортные средства.
3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям.
4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения. голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
Звірства окупантів викликали активний рух опору. Немовичани цілими сім’ями воювали в загонах УПА, та Поліської Січі під проводом Тараса Бульби-Боровця.
Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище «Наливайка» було Левинець, і походив він із станції Немовичі.Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, — відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943–1945 роках у Тинному.
З приходом радянської влади ,у 1947 році,почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола. Головою сільської Ради призначили Северина Свирида.
В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло, насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні, заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу. Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати заяви у колгоспи. У жовтні 1947 року у селі люди бачачи що твориться у сусідніх Зносичах,було створено колгосп “Радянська Україна”. Під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп” – розраджували себе селяни.
Згідно “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./
Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.; фільварк Бердуша, село Доротичі, колонія-хутір Орловський, село Глушиця, колонія Язвінка, фільварк Юзефпол, колонія Яновка, село Карпиловка, село Карпиловська Рудня, село Катериновка, село Константиновка, село Немовицька Гута, млин Немовицька Рудня, село Немовичі- гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога, фільварк Сарни, село Сарни, село Зносичі.
Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.
Суддями були представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в Немовичах, навпроти церкви. … ”однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.
Грекокатолицька церква.
Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.
Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського.Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.).В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.
Згодом священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.
Село у війнах
Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час Першої світової війни. В цей час у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку. Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.
І знову під Польщею
У 1918 році в селі з’явився загін сил Директорії. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію. Майже на двадцять літ згідно з Ризьким договором село входить у Сарненський повіт Волинського воєводства і стає гминою. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію, майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства. В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт. З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
У 1921 році в Немовичах. проживало 94 евреї. В 19 – поч. 20 в. Євреї займалися восновному торгівлею і різноманітними ремеслами. У 1914 євреям належало 6бакалійних лавок. У 1-й пол. 20 в. в Немовичах було дві синагоги (обидві хасидські).
Влітку 1941 Немовичі зайняли частини вермахту. У 1942 немовицькі євреї були депортовані в гетто районного міста Сарни і наприкінці серпня 1942-го розстріляні разом з місцевими євреями.
В УРСР
В грудні 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор, сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
У 1939 р. відійшло до Українській Радянській Соціалістичній Республіці. В цьому ж таки 1939 р. громада села обрала головою Олексія Савчина, який очолював громаду села до кінця 1945 р.
У Другій Світовій війні
З початком Другої світової війни більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців,зокрема Жуку-Семенюку Никону /Яремі/, вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома.
Поліська Січ починалася з Немович
У селі Немовичі,в клуні шкільного вчителя Петра Ющенка Василь Боровець /Тарас Бульба/. видав свій перший наказ 28 червня 1941 року : “Приказ № 1
«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
Ко всем командирам боевых групп
I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии. задачи:
1.Срывать мосты и связи.2.
Уничтожать транспортные средства.
3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям.
4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения. голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
Звірства окупантів викликали активний рух опору. Немовичани цілими сім’ями воювали в загонах УПА, та Поліської Січі під проводом Тараса Бульби-Боровця.
Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище «Наливайка» було Левинець, і походив він із станції Немовичі.Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, — відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943–1945 роках у Тинному.
З приходом радянської влади ,у 1947 році,почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола. Головою сільської Ради призначили Северина Свирида.
В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло, насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні, заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу. Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати заяви у колгоспи. У жовтні 1947 року у селі люди бачачи що твориться у сусідніх Зносичах,було створено колгосп “Радянська Україна”. Під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп” – розраджували себе селяни.
Сарни
Нижче за течією, на лівому березі Случа розкинулось місто Сарни — значний залізничний вузол на перетині магістралей з Рівного на Лукінець та з Києва на Ковель.
Село Сарни вперше згадуються в документах в середині XVII ст., Поблизу села під час будівництва залізниці виросло місто під назвою Сарни. Офіційний «день народження» Сарн — 14 жовтня 1885 року. Тоді на залізничному перехресті було закладено полустанок з маленьким дерев’яним вокзалом.
Село Сарни вперше згадуються в документах в середині XVII ст., Поблизу села під час будівництва залізниці виросло місто під назвою Сарни. Офіційний «день народження» Сарн — 14 жовтня 1885 року. Тоді на залізничному перехресті було закладено полустанок з маленьким дерев’яним вокзалом.
В кінці 19-го століття було у містечку 193-и двори і біля 1600 жителів, в тому числі 50 римо-католиків, 60 жидів, дерев”яна церква з 1725 року, початкова школа, 2-а водяні млини. Земля піскувата і маловрожайна.
За переписом 1911 року в Сарнах було 5048 жителів, суд, пошта і телеграф, помочні майстерні при залізничному депо, 2-х клясова школа, земська лічниця, залізнична лічниця, 4-ри акушерки, аптека, 2-а аптечні склади, 106-крамниць, 2-і горілчані крамниці, 3-є лікарів, 1 вет-лікар, 2-х дентистів, 3- гостинниці,кредитне товариство, паровий млин, судовий оборонець, земська запозичальня сільсько-господарських машин, друкарня, фотограф і 12-ярмарків щорічно. За тим же переписом, до великої власності колись Масальських, а пізніше Шахматових належало 8000 десятин.
При прокладені через Сарни залізниці, яка перетинає ціле Волоинське Полісся, містечко Сарни значно розрослося і оживилося. В околиці Сарнів знайдено кілька діоритових, кремнієвих сокир і стріл..
/О. Цианкаловський. Записки/
Залізниця в ХІХ ст. – чималий поштовх для розвитку. Так сталося і з Сарнами.Назва міста вказує на чималу кількість диких сарн, що водилися в місцевих лісах. Герб натякає на те ж саме. Можливо, саме багаті на дичину ліси та щедрі на рибу ріки здалися гарним місцем для проживання ще первісним людям в епоху неоліту: там, де зараз стоять багатоповерхові квартали, археологи знайшли кам’яні знаряддя та уламки глиняного посуду.
Пізніша історія Сарненського краю невідділима від історії Західної України. Все було: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним і промисловості, і залізничного сполучення.
Прокласти рельси в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. Один лише факт: при зведенні залізничного полотна пiд колiю довелося вiдсипати понад 5 мiльйонiв кубометрiв грунту! В 1902 р. відкрилася ще одна гілка: Ковель-Київ. Благенька дерев’яна станція вже не відповідала потребами зростаючих Сарн, тож будується новий вокзал, а ще — локомотивне депо, ремонтні майстерні, склади. Для робітників, які приїжджали сюди
з різних куточків Російської імперії, зводилися житлові будинки, а для цього необхідно було осушити болотисті місцеві грунти, викорчовувати ліс. Про ті часи нагадують зараз хіба назви вулиць: Борова, Березова, Торфова.
В часи Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, дерозміщувалися військові частини, госпіталі, та склади з амуніцією. В 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого вояка Швейка» Я. Гашек. Станом на лютий 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, що все так само жило лише залізницею. Годувальниця протягом попередніх десятиліть, залізна колія стала прокляттям для міста в роки Другої світової: в перші ж дні війни Сарни зазнали німецьких атак, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.
Вже в повоєнний час Сарни почали розвиватися і як промисловий центр. Тут чимало заводів і комбінатів, а потяги, які йдуть через місто, везуть пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів і Мінськ
Пізніша історія Сарненського краю невідділима від історії Західної України. Все було: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним і промисловості, і залізничного сполучення.
Прокласти рельси в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. Один лише факт: при зведенні залізничного полотна пiд колiю довелося вiдсипати понад 5 мiльйонiв кубометрiв грунту! В 1902 р. відкрилася ще одна гілка: Ковель-Київ. Благенька дерев’яна станція вже не відповідала потребами зростаючих Сарн, тож будується новий вокзал, а ще — локомотивне депо, ремонтні майстерні, склади. Для робітників, які приїжджали сюди
з різних куточків Російської імперії, зводилися житлові будинки, а для цього необхідно було осушити болотисті місцеві грунти, викорчовувати ліс. Про ті часи нагадують зараз хіба назви вулиць: Борова, Березова, Торфова.
В часи Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, дерозміщувалися військові частини, госпіталі, та склади з амуніцією. В 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого вояка Швейка» Я. Гашек. Станом на лютий 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, що все так само жило лише залізницею. Годувальниця протягом попередніх десятиліть, залізна колія стала прокляттям для міста в роки Другої світової: в перші ж дні війни Сарни зазнали німецьких атак, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.
Вже в повоєнний час Сарни почали розвиватися і як промисловий центр. Тут чимало заводів і комбінатів, а потяги, які йдуть через місто, везуть пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів і Мінськ
Немає коментарів:
Дописати коментар