ТВОРЦІ БУВАЛЬЩИНИ РІДНОГО КРАЮ

Сучасний Немовицький
голова Савчин В.М.

Не минуло ще й року, відколи громада переважною більшістю голосів обрала сільським головою Віктора Савчина. Досвіду йому не позичати: був директором Будинку культури, депутатом районної ради, де довелося вирішувати чимало проблем односельців. Нині, каже, найголовніше – співпраця з депутатами місцевої ради та членами виконкому.

Немовицький голова
 у 1944 році Савчин О.С.

Старостою /головою/села у воєнні часи лихоліття був і дідусь Віктора Макаровича – Олексій Савчин, людина неабиякого розуму. За свідченням старожилів, він урятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Пригадують випадок, коли групу сарненських селян гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати. Трагічною була його доля, що згасла, як зірка, в Рівненській в’язниці № 1 Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ)  в кінці зими 1944 року. А місце поховання й досі невідоме.

Директор Воловецького
 "Водоканалсервісу", 
дослідник історії 
Полісся, автор книги
"Німе віче"
Савчин Олексій Макарович

На честь діда назвали одного з онуків, брата Віктора, який нині проживає в Закарпатті і керує комунальним господарством "Водоканалсервіс" на Воловеччині. Залишивши рідний край ще в 1973 році, земляк задумав благородну справу – написати книжку про село, своїх односельців, їх непросте життя на болотних землях Волинського краю.

У творі автор намагається відтворити значимі сільські події з первісних часів до наших днів. У повісті, що входить у цю книгу, душевно змальовані картини життя прадавніх поліщуків. Нариси, новели, поезія, оповідання та спогади сільських старійшин  своїм фактажем доповнюють правдиве висвітлення буднів за виживання й непрості, часом навіть драматично-трагічні події буремних днів війни та Чорнобильської трагедії. Є й розділ публікацій районної газети «Сарненські новини» про населений пункт. А ось як Олексій Савчин пише про загибель свого діда:

– Везли його у відкритому кузові американського «Студебекера» під завивання хрещенського скаженого вітру й голосіння його вірної й такої нещасної Дарки, що босоніж бігла по снігу на лютому морозі. Уявив, як посиніли в неї ноги, як упала вона на коліна, молячи в Бога про його пощаду, але вдіяти нічого не міг…

Наступного дня, ранесенько, відбулося засідання «трійки», й от він уже у Рівненському тюремному пеклі. Мабуть, самому Господу Богу такого не довелося перенести, як судилося пережити йому – старості нічим непримітного, зовсім не войовничого села Немовичі. Рівненська темниця зустріла його незбагненим  жахом від побаченого.

«…В одній із камер було дуже багато крові, а ще декілька трупів, припертих до стінки. Вони були всі голі й чомусь коричневі, напевно, їх убивали струмом. У багатьох повикручувані ноги й руки – сліди не передсмертної агонії, а катувань, тому що кінцівки не трималися тіла. У багатьох трупів не було очей, повиривані язики…» (Архів НКВС). Савчина Олексія Степановича розстріляли тільки за те, що вірно й самовіддано служив селу...