Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку дослідників є скрупульозний аналіз правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії
Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку істориків є скрупульозні дослідження правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії.
А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.
Бійці 1-ої роти командування ∠ “Самбір” Дрогобицького інспекторату АК під час операції “Буря”.
Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни стала та обставина, що поляки ні на мить не сумнівалися: ця територія – польська. Вони високо цінували власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнського регіону, та помилково вважали, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн.
На думку польської сторони, єдиним народом, з яким слід було б рахуватися при визначенні повоєнного статусу Волині і Східної Галичини, були місцеві українці.
Втім, провідні польські військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як внутрішню, здебільшого ігноруючи існування “Великої України”, а, по-друге, під час переговорів з урегулювання територіальної суперечки вони ставилися до місцевих українців як до нерівноправних партнерів. Від останніх вимагалося передусім, аби вони залишалися лояльними щодо неї як її колишні громадяни
Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.
Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.
Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом “Соболь” інформував міністра внутрішніх справ еміграційного урядуВладислава Баначика:
“Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів” [12, 518].
Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить – адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.
Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: “11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині” [28, 59].
Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.
20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.
“Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця “Бульби”, — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.
Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.
У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності” [30, 45].
Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.
У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні – серпні 1943 року. Тут у розділі “Волинь” знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.
Баначик уже пише про те, що “в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій” [29, 44].
Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].
Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.
Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.
Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.
“У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, —відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.
Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями” [27].
Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:
“Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем —В.В.] та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.
Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.
Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони”.
Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.
Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.
Волинська різанина, жертвами якої стали до ста тисяч мирних людей, – найтемніша сторінка історії УПА .Антипольську акцію УПА підтримала частина місцевих українців. Насамперед через земельну політику керівництва ОУН-Б на Волині відібрану у поляків землю розподіляли поміж українських селян. Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільними, озброєними косами, вилами, сокирами та ножами, і надала волинським подіям особливо кривавого характеру.
За радянських часів вона замовчувалася, тому попервах у політичному протистоянні в пострадянській Україні противники реабілітації УПА покликалися винятково на її жертви серед радянських громадян (відповідні написи зроблені на встановлених наприкінці 2000-х пам’ятниках жертвам ОУН і УПА в Сімферополі та Луганську).
Проте згодом тема польських та єврейських жертв українського підпілля також стала предметом політичних маніпуляцій: маю на думці сумнозвісну “виставку Колесніченка” в Українському домі (яка, зрозуміло, не мала нічого спільного із відповідальним обговоренням важких питань минулого) або виданий тим таки Колесніченком, з порушенням авторських прав та численними помилками, збірник перекладів досліджень західних істориків “ОУН и УПА: исследования о создании исторических мифов” (протест авторів перекладених текстів щодо політичної інструменталізації їхніх розвідок дивись тут).
Потребу випрацювання такого способу опису Волинських подій 1943 року, який би дозволив одночасно пишатися антирадянською боротьбою націоналістичного підпілля, сформулював Ярослав Грицак у “Тезах до дискусії про УПА”.
На його думку, “якщо я поділяю захоплення УПА та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки і навіть злочинний характер рішень певної її частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині” (Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 111).
Показово, що цей дуже поміркований заклик у дусі формули “прощаємо і просимо вибачення”, який пропонував стратегію збереження УПА в національному каноні (підкреслюю: збереження!), викликав істеричну реакцію археолога Леоніда Залізняка:
“Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі… Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду… Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ?… Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі?”
Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки багаточисельним і добре вишколеним польським базам самооборони і тим, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно в лісистих східних і північних районах Волині).
Деяким польським селам на Волині зброю давали також німці або польська допоміжна поліція, щоб поляки могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м. Сарни). Завдяки цьому поляки, наприклад поселення Гута Степанська, змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА з 16 по 18 липня 1943 р.
Окупанти намагалися використати польську самооборону також для боротьби з УПА, яка все більше міцнішала, а також проти тих українців, які підтримували її дії. 28 липня волинський представник польського еміграційного уряду звернувся до поляків: “в жодному випадку не сприяти німцям”.
У зверненні підкреслювалося:
“Всі поляки, жінки, як і чоловіки, повинні знаходитися в лавах самостійної польської самооборони… Слід зробити все, щоб німці якомога менше людей забрали на роботу. Вступ до німецької міліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу.
Міліціонери-поляки, котрі беруть участь у руйнуванні домів, а також у вбивстві українських жінок та дітей, будуть виключені зі складу польського народу і жорстоко покарані…
Співробітництво з більшовиками є таким самим злочином, що і співпраця з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там знаходитися”.
Однак далеко не всі поляки прислухалися до порад місцевих представників польського еміграційного уряду або зверхників з АК. Вирішальним чинником служили не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження.
Німецька окупаційна адміністрація чи радянські партизани були єдиною силою, як здавалося полякам, на котру вони могли розраховувати.
Саме за участі польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генерал-губернаторства) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму.
Окрім головного свого призначення – захисту людей, члени польських баз самооборони, насамперед найміцніших з них, вдавалися до інших акцій. Від середини літа і особливо восени 1943 р. вони організовували “превентивні” напади на упівські осередки або напади з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА, зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи проблему продовольчого забезпечення поляків у пунктах опору.
Від подібних дій нерідко страждали цивільні українці, які не брали участі в антипольських нападах. Утім, впродовж 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Сили УПА наприкінці року досягли 15-20 тисяч. До того ж антипольські дії УПА підтримували місцеві українці, а це близько 80% населення Волині, тоді як поляки – це не більше 15%.
Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували до 1300 вояків. Ще близько 3600 осіб діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і разючу різницю в числі жертв трагедії. З українського боку – кілька тисяч, з польського – кілька десятків тисяч.
Лише створення в перших місяцях 1944 р. т. зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти АК зберегло певну частину поляків від загибелі та підтримало дії польських збройних формувань, відтак зросла кількість жертв-українців.
Наявні документи спростовують твердження деяких польських авторів про те, що дії цієї дивізії, призначеної для боротьби проти гітлерівців у рамках реалізації т. зв. плану “Бужа”, не носили характеру “відплатних акцій”, а були викликані лише необхідністю “очищення” території від загонів УПА.
На підтвердження цієї думки зацитуємо уривок зі звіту на ім’я представника польського еміграційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944р.:
“Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків.
Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей”.
В іншому документі учасник тих подій зазначав:
“Поляки в своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням.
Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту”.
У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.
До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або приватними особами.
Проте на практиці все набагато складніше. Наявний великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.
Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.
У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.
До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або просто фізичними особами.
Проте на практиці все набагато складніше. Маємо великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.
Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.
Без заперечень, поляки були жертвами. Це більш ніж нищення – це етнічна чистка, метою якої було зайняття земель Західної України українцями. На початку Другої Світової війни ці землі були багатонаціональними – були поляки, були українці, були євреї. Кожна з тих груп пережила страхіття. Не можна виокремлювати однієї з них і говорити тільки про її кривди.
Неправда, що жертвами вбивств і винищення були тільки поляки. Наприклад, кілька років тому відбулася велика дискусія, присвячена злочину в Єдвабнім. Чому тоді не згадували про Волинь? Адже це подібні явища. Сусіди, люди, що мешкали поруч роками, раптово нападають і жорстоко вбивають…
Слід визнати, що втрати українського населення від польського націоналістичного терору стали б значно більшими, як би не оперативно-бойові удари радянських органів та військ держбезпеки, котрі розглядали підконтрольні Лондонському уряду підпільні структури як небезпечного противника (тим більше, з огляду на перспективу визначення геополітичної долі земель Західної України та Східної Європи у процесі повоєнного врегулювання).
З 1944 р. органи держбезпеки завдали дієвих оперативно-військових ударів по організаціях польського націоналістичного підпілля.
У лютому-квітні цього року у Волинській обл. ліквідували Луцький інспекторат Польського повстанського союзу (ППС, який вів активну розвідувально-диверсійну роботу, мав підготовлені бойові кадри, склади зброї, нелегальні типографії та радіостанції), був виявлений зв’язок польського підпілля з англійською розвідкою.
Англійці постачали ППС зброєю, висаджували свою агентуру на бази підпілля для залучення його можливостей для розвідувальної діяльності відповідно до планів військового відомства Великобританії, 2-го (розвідувального) та 6-го (диверсійна робота) відділів еміграційного Міністерства закордонних справ.
Вдалося встановити приготування польського підпілля до проведення диверсій за допомогою бактеріологічної зброї (!).
Під час ліквідації осередків ППС у Рівному, Дубно, Здолбунові, Кременці органи Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) УРСР провели вербування низки перспективних оперативних джерел з поміж колишніх учасників польського підпілля.
У населених пунктах Волинської, Рівненської й Тернопільської областей радянська контррозвідка виявила осередки польської підпільної організації Державна цивільна служба – Делегатура Жонду (ДЦС-ДЖ, тобто представництво еміграційного уряду в Лондоні).
 |
| Польський прапор, вивішений повстанцями АК над Львівською політехнікою в перші години після звільнення міста радянськими військами в 1944 році. Фото: en.wikipedia.org |
Як визнавали документи польського підпілля, оперативні заходи радянської сторони зірвали реалізацію планів масштабного залучення польського населення до підривної роботи.
Крім того, придбані НКДБ УРСР негласні помічники спромоглися проникнути до керівних ланок ППС, ДЦС-ДЖ у Люблині, вдалося перехопити кур’єрів з Варшави з цінними документами для волинського підпілля, що дозволило ліквідувати ряд осередків польського опору у Волинській та Рівненській областях, склади зброї, радіостанції, затримати низку керівників ППС та ДЦС-ДЖ на Волині.
Відчутні результати дала оперативна розробка крайових органів АК та ДЦС-ДЖ по Галичині, підконтрольних їм інших польських нелегальних організацій. Зокрема, було затримано керівництво “Львівського обшару” АК та ППС, Львівського й Тернопільського округів АК та ППС.
Органами держбезпеки були виявлені створені гестапо для ведення провокаційної роботи польські легендовані підпільні організації “Білий орел”, “Шанець”, “Меч і орало”, здобуті матеріали про наявність угоди між гестапо та польськими націоналістичними організаціями про спільну боротьбу з СРСР.
Новий поштовх боротьбі з польським підпіллям надала директива глави Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР Лаврентія Берія від 20 грудня 1944 р. № 524 про “вилучення польського націоналістичного елементу”.
 |
| Повстанці АК. Праворуч – “Твардий”, чиї успіхи у винищенні українцівописав його соратник Стефан Домбський |
Зокрема, радянська спецслужба припинила діяльність молодіжних підпільних організацій “Орлента” (Дрогобич), бойової організації “Стшелец” та низки терористичних груп у Львові. У ході оперативних заходів “Блок” та “Януси” в Галичині ліквідували спільні польсько-англійські розвідувальні резидентури, затримали ряд агентів-диверсантів, підготовлених у спецшколі британської “Сікрет інтелідженс сервіс”.
Лише до 1 травня 1945 р. радянськими спецслужбами та військами було ліквідовано 152 польські націоналістичні нелегальні організації, арештовано 1064 їх учасники, захоплено 19 складів зброї, 12 радіостанцій, 6 типографій.
Як бачимо, польське підпілля являло собою потужну військову та розвідувально-диверсійну силу (загалом бойовий склад АК нараховував за час війни до 270 тис. осіб – цікаво, що одночасно на службі ІІІ рейху перебувало до 250 тис. громадян довоєнної Польщі, про що нерідко забувають на фоні писань про “масовий колабораціонізм українців”).
Окрім безсумнівного внеску підпілля АК у боротьбу з нацизмом, були і справді темні сторінки – включаючи згадану Волинську різанину. Якщо її учасники з польської сторони будуть для сучас
Також слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією “Вісла” – етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців. Значною мірою це зачепило тих людей, наприклад, лемків, які самі не відчували себе українцями до кінця. Це все єдина проблема.Не можна шукати одного винуватця. Треба покірно прийняти, що так було і намагатися зрозуміти всі чинники.УПА як УПА мала блискучі сторінки своєї історії. Не визнавала ні Гітлера, aні Сталіна і намагалася воювати на кожному з обох фронтів. Війна розпалила насильство з обох сторін. Так як не всі українці, так не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами. Це дуже складна історія. Не можна дозволяти, щоб лише одна сторона називала себе єдиною жертвою.
Савчин О.М.
Немає коментарів:
Дописати коментар