ІСТОРІЯ КРАЮ, ЯК І ПРАВДА, СВЯТА

1916 р. На станції у Сарнах

Історію, як би не підтасовували і не перекручували повністю змінити неможливо. Бо вона, як і правда свята. Але так вже склалося, що нас поліщуків навчали всіх історій; середньовічних, новітніх, зарубіжних і радянських…, а от до своєї рідної чомусь “руки не доходили”.  А та скупа хронологія історичних подій не дає навіть уявної картини того минулого людського життя . Тому мені прийшлось перелопатити величезну кількість старих книжок, щоб знайти бодай якийсь опис очевидців про життя нашого сарненського краю понад століття тому, коли він перебував у Речі Посполитій…


В моєму рідному селі Немовичі  стоїть дерев”яна православна церква святої Параскеви Сербської; як розповідав моєму батьку його дід, щоб запам”яталося її будівництво, кожен житель, навіть діти, мусили принести камінь у закладку фундаменту.
Населення села складалося переважно з “тутейших”. / у глухих поліських нетрях на запитання під час перепису, якої вони національности,  відповідали, що вони „тутейші” (місцеві). . „Тутейші” – це означало, що вони 1) не-поляки; 2) православні/. ..
Тільки на Вигоні жило декілька єврейських сімей. Мешканці села в основному  поєднані між собою родинними зв”язками; були вихідцями з тих великих  старовинних поліських родів, що й збереглися до цих пір; Ковпакових, Савчиних, Приймакових, Жукових, Кратових, Кіркових ,Ковальових і Соловйових…
Селянські землі простягалися по вузенькій долині берегів Язвинки, з обох боків обрамлених панськими лісами. Пасовиська не було, тому для випасу худоби орендували у пана луги. Заробітків було мало, фільварки і рудні доходи не приносили. Єдине що виручало селян-це тваринництво. Годували телят і бичків, щоб восени продати, купити гасу, солі і виплатити податки…
В хатах дерев”яної підлоги не було, була мазана глиняна долівка. Вікна були маленькими. Вся сім”я; старі і малі спали на печі. Взимку в хату заносили народжених телят з ягнятами. В сінях сиділи кури. Головне місце в хаті займала величезна піч, а за нею запічок, де й спали. Коминів не було, бо за них треба було платити податок. Дим виходив в сіни а звідти через щілини на дах. В кутку стояв величезний стіл. Попід стінами стояли лави, які приставляли під час обіду до стола, а вночі на них спали молодші члени сім”ї. З другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, в кутку ще стояли кочерга, рогачі і березовий віник. Не дивлячись на таку бідноту, на стіні проти дверей висіло з десяток, обрамлених рушниками, ікон. Повсякденний одяг висів на жердці біля печі, а святковий зберігався у скринях і сундучках….
Основною стравою селян була картопля варена або печена, в обід капусняк і варена картопля. Ввечері печена картопля з смальцем та квашеною капустою,соленими огірками, а інколи з грибами… Варену картоплю, яку не з”їли, ставили у піч, там вона припікалася, її потімїли з кислим молоком. По святах варили вареники з картоплею і сиром, а у пісні дні до картоплі варили юшку з грибів, яких в тогочасних лісах було вдосталь… Однак недоїдання і голод були звичними для поліщуків. Про це навіть писав польський часопис “Наше життя”,який видавався на українській мові. А з трибуни сейму лунали заклики допомогти знедоленим поліщукам Сарненського повіту. Ця газета вустами волинського посла Польського Сейму ,розповідала про те, як в Немовичах, біля примітивного вітряного млину І. Баєчко розповідав, що в Сибіру, де він був декілька років і годував там свиней, що якби тим свиням давали їсти те, що їдять немовицькі діти, то ті свині від такого корму поздихали б. Біля того млина, край села є халупи, в яких сім”ї хліб бачать тільки на великі свята, бо на їхньому полі родить тільки картопля.
Посол Польського Сейму від Волині Юрій Тимощук, виступаючи перед парламентарями у лютому 1924 року, жахав їх страшними фактами із життя селян поліського краю, який він відвідав, щоб особисто переконатися про їх життя: “Жахливо побувати в кількох хатинках Зносич. Зайшов у двері висотою трішки більше метра, є віконце менше від ліктя. І в цій буді, розміром 3 м. на 4, живе 12 душ. Перед входом у цю халупу на снігу стояла боса дівчинка- на лютому морозі боса. На печі сиділо 6-малих, зовсім голих дітей. Їхня їжа- юшка з гнилих буряків і редьки, посипаних вівсом. Мати лежала на лаві, ледве рухалась. А батько, якби його поклали в труну, ніхто б не впізнав, що це жива людина. Так живуть в кожній другій хаті …Школа в Немовичах зимою, у великі морози пустує бо всі діти босі… Я побував у всіх селах повіту і всюди злидні, голод і черевний тиф.”…
Жодна хронологія не зможе відобразити таких жахливих сцен з життя поселень поліського краю: “Я бачив похорони – пише посол Сейму у 1926 році – спостерігав, як за труною, відспівуючи псалми чимчикував босоногий дяк, хоча вже була пізня осіння пора,як розмахував кадилом у рваній рясі і взутий в постоли піп. Босі, одягнені в страхітливе лахміття батьки так побивалися за своїм синочком, аж серце заходилося від жалю.За ними тупцювали, високо перебираючи посинілими від холоду ноженятами, ще шестеро дитячих кістяків. Несподівано до цієї страшної процесії підійшов якийсь молодий панич і простягнув дітям окраєць чорного хліба. Діти, мов горобці накинулися на хліб, геть забувши про похорон. Вони відстали від процесії далеченько, ковтаючи на ходу хліб, заплакані побігли, наздоганяючи домовину братика”…
Про те, що українським священикам польська влада не симпатизувала, писав часопис “Наше життя” за 1922 рік. В одному з номерів часопису повідомлялося, що православний священик разом з дяком і церковним старостою ходили заробляти на сусідні польські землі- косити і молотити збіжжя. Довідавшись, що один з косарів священик, пан пошкодував його і дав віз пшениці, відправивши додому”
Ось так жили наші пращури сто років тому. Погані землі і відсутність робочої худоби,примітивні соха і рало з дерев”яною бороною не могли витягти селян з голоду і злиднів, які гнали сільських батраків у міста, проте не рятувалися, бо і там панувало безробіття…