У думках людина неперевершено швидко літає із планет на планету, навіть до зірок. І ніщо їй не заважає повернутись у своє рідне село, де промайнули найщасливіші роки дитинства...Вулицями Немович пропливли один за одним п»ятьдесят років. До чого ж подібні слова рік і ріка. І не тільки своїм співзвуччям, а й по сутті одинакові; час прорізає людські обличчя, залишаючи на них свої струмочки. Він же народжує собі нових людей і забирає із землі старих і немічних- як ота річка під час повені, піднімає і несе усе, що слабо тримається. Так з покоління в покоління роки молодих збагачують, а старих обкрадають.
З роками оновлюється і старіє семисотлітнє, древнє село Немовичі. Незмінною стоїть лише сільська дерев»яна церква Святої Параски Сербської. Хіба, що щезли старовинні ікони з її стін.. і наклеєно фотошпалери ,а поверх них посновано товстелезні труби "самопальної" системи опалення...
Відходять роки за роком, підростає молодь і вже рідко хто знає, що фарбуючи дзвіницю у семидесятих роках минулого століття, з самого її вершка впав молодий юнак і помер навіть не охнувши - очевидці казали, що впав прямо на голову і звернув в"язи...
Сусіднє село Сарни теж має свою історію та долю... Між двома селами ще зовсім донедавна простягалася шестикілометрова полоса полів. Але хіба ж то відстань для селянина, що йшов у районний центр з такою ж назвою –Сарни! Хто мав коней, той їхав на возі; рушали в дорогу опівночі, а вже коли починався базар, сновигали по ньому.
Села у минулому заклято ворогували між собою. Ні один сернянин не міг узяти немовицьку круглолицю красуню, якщо з нею ходив немовицький парубок: всі знали, які тверді штахети в Конищах і на Підрихті. З немовицьками женихами пробували тягатися зносицькі, але остерігалися «лєпехів»: так називали немовичан , бо їх було багато і вони собі гуляли по Зносичах, як у себе по Видумці, «гакаючи» по своєму...Особливо завзятими противниками були парубки з Дубняків; з ними по неділях, Полянські і Центрові вдень грали у футбол, а у вечері трощили щелепи і проломлювали голови, проливаючи кров,билися за дівчат...
А проте серняни ставилися до немовицьких звисока і погордою; мовляв селюки їдять м" ясо лише раз у тиждень. І справді немовчани харчувалися тим, що давала така не щедра поліська земля: картоплею, квасолею, горохом і капустою, у неділю і свята- варениками зі сметаною і молоком, заможніші різали курку або качку і тоді розкошували мясною юшкою з пухкими житніми млинцями, запиваючи кислим молоком...
Сусідні сільські серняни ніколи не були хліборобами, бо ж село появилось одночасно зі станцією, яка переросла у досить величенький районий центр Сарни.. У передмісті поселились робітники, ремісники, ну і залізничники, яким не вистачило місця у робітничих станційних бараках...
Нині немовчани нарікають, якщо в приміському автобусі тісно. Геть забули, що колись підскакували по соші: так трясло автобусом, що голова терпла, хоч і шиї товсті були...
І вже багатьом не йде на згадку, як вони бігали в магазин по керосин та скло до лампи, чи за гнотом, що коптів і дуже скоро вигорав. Бо ж усе погане забувається, тільки згадуємо
свою молодість, любов і силу, а роки втікають від нас повноводною рікою, хоч нам і здається, що то були золоті роки і дійсно золоті, адже це роки коли перед нами молодими стелилися така незвідана стежка життя.
Отже тече і деколи переливається через береги, ні на мить не зупиняється -цей життєвий плин. А з ним живе і міняється ця поліська земля; яка споконвіку зробилася рідною для наших предків, що народжувалися і помирали, залишаючи слід після себе. Залишали його у піснях, що тепер лунають по краю, у казках, легендах, переказах і приповідках. І їхня мудрість лягла пластами на онуків і правнуків, хоч заносяться пилюкою, змиваються водою ті буремні, занадто криваві роки. Адже скільки війн вони зазнали. Розливалася кров на великих і малих межах, миналася різня і гоїлися рани, гасли пожежі і розвівали вітри їхні згарища, і поліщуки зводилися на ноги, і знову засівали запущені ниви, садили нові яблуні і вишні; знову виростали маленькі, охайно побілені хатинки, незважаючи на те, що споконвічна людська злоба намагалася кинути поліщуків на коліна, а любов вкотре зводила їх на ноги.
Згадується випадок коли на Пневі, біля села, школярами було знайдено камінчик з отвором, який виявився камінною сокирою і науковці Волинського університету , дослідивши захоронення поблизу села, встановили, що тут жили люди ще в 11 столітті нашої ери, у так званий Бронзовий вік.
Згідно однієї з легенд, Немовичі дуже цікаво і романтично постали. Коли наші предки- древляни повернулись з Карпат, то поселилися у верхів"ях Прип яті ,на берегах Горині і Случі. Серед поліських непрохідних нетрів, на березі невеличкої Язвінки оселився рід, який управлявся німим старійшиною. І як твердить «Велесова книга», всі важливі питання у той час вирішувались на родовому віче ,/загальних зборах/...,а через те що старійшина роду був німий, то віче проходило на німо. З часом те поселення почали називати- німе віче, яке перосло в Німовичі, а ще пізніше стало сучасними Немовичами, де проживають поверх 4000 осіб, які користуються плодами сучасної цивілізації.
Вже і не згадує ніхто ті часи, коли милися, набравши води в рот, а купалися під шопою у бочці, вволю полоскалися в річці, коли прали шмаття. А де малими спали? Одна кімната і по кутках полиці, під ними бараболі на зиму, бо решта закопані у «копці». Той хто не вміщався в хаті на лаві, шукав собі місця у хліві, на сіні... А було ще й таке; якщо вночі закортіло комусь по "тяжкому"- подивитись на зорі, то сідали десь за хлівом і білу перебачницю холодним вітром обдувало і нудним осіннім дощем обмивало... Навіть їй тоді нелегко було на селі...
Перед кожним з нас відкривається отеє, давнє поле, з якого тягнеться у село змучений сільський вечір. Селяни, що йдуть одні за одними з мотиками, косами, радюгами за спиною... А в суботу, ввечері жінки повертаються раніше; треба було спекти запашного хліба і випрати якесь шмаття, а дітвора замітала двір. Так чепурилося старе село.
Підлітки пробували силу- на лугах, толоках і сінокосах. А женихи? Ті крутилися біля молотарки або млина; хто підніме здоровезного мішка з зерном і винесе його на горище. Тут же, при молотарці дізнавалися, хто скільки важить. У цих кілограмах сила була, немовчани хвалилися ними, в той час не носили зажиріли «кендюхи»...
Були в селі і радощі дитячі. Зрозуміло, що ми, сільскі діти могли радіти тільки тим радощам, які давало нам село того часу. Але зовсім недалеко були Сарни.І скільки було радості, коли з міста батьки приносили бублика, калача або цукрову свистульку; влітку зелену полосату гарбузу- кавуна... Мало старе село і свою особливу музику. Влітку ранесенько воно прокидалося від клепання коси і пострілів кнутами пастухів, що хвацько виганяли стадо корів, а скраю села, на тракторній бригаді вже чути,як тріскочуть трактори і в кузні лунає перезвін ковальських молотків. Десь вже риплять вози, гудуть ,мов джмелі, доїльні апарати на колгоспній фермі - і закрутилася, завертіла сільська натура на весь день.
Переконався на своєму досвіді, що людина найкраще запам"ятовує той час, коли дивний навколишній світ вписувався в чисту, нічим не зачеплену, душу першими буквами, коли вона пізнає життя усім своїм єством.
Донині відчуваю аромат свіжоскошеного сіна. У вухах віддає перегукування косарів і брязкіт відра у колодязі...І хоч недавно був в селі, і до сих пір чую його запах. Невже більше я туди не поїду і воно ніколи не повернеться, бо щезло назавжди зі зникненням із землі найдорожчих мені людей, адже село рідне доти, доки в ньому живуть рідні тобі люди- твої батьки...
Немає коментарів:
Дописати коментар