ХТО СКАЗАВ ПЕРШЕ СЛОВО ПРО НЕМОВИЧІ?

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Про деякі села в історичній літературі залишився слід, а про інші є лише припущення, що в більшості овіяні легендами, а у деяких немає жодних відомостей.
Не знаю, чи в світовій історії вироблено якусь методику, від якого часу ведеться відлік появи того чи іншого населеного пункту, міста чи села, але мені здається, що такої методики не існує. Тому й визначають вік поселення по різному. Звісно добре, коли є якась згадка про поселення в архівних документах. Але з іншого боку, це ще зовсім не означає, що воно саме тоді з”явилося. Адже могло виростати з вулички у декілька хатинок, хутора з пари обійсть, протягом довгого часу, поки виростало в помітний населений пункт. 
 Хто ж сказав перше слово про існування Немович, або  коли воно вперше письмово згадується?  І саме тут виникли найбільші труднощі. Бо ж за багато століть землі сучасного Полісся належали до різних держав і документів про заснування збереглося дуже мало і то лише в деяких королівських або князівських дарчих грамотах. Але й ті скупі відомості в грамотах зберігаються в столицях тих держав, які володарювали на Поліссі. І писалися вони здебільшого чужою мовою. А зараз не завжди можна доступитися до таких документів.

Більш-менш відомо,  що в після монгольський період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В цей період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття наш край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.

                                           ПИСЬМОВІ ЗГАДКИ В ІСТОРІЇ

Тому й не випадково перші згадки про наші поліські села подавали польські краєзнавці, що вивчали  своєї країни. Вперше село згадується у польських хроніках 1437 року, як Німовичи. Але в іншому польському джерелі у праці “Падлєс”є”/Варшава 1932 рік/ констатовано, що переважна більшість поліських сіл вздовж берегів Случі виникла на початку , всередині і в другій половині ХІІІ століття, а що було тут раніше відомостей знайти не вдалося. Ю. Крашевський стверджує: село виникло на початку ХІІІ ст. і згадується під 1293 роком разом із Степанню, Дубровицею і Тутовичами,... як великі історичні поселення Надслучансько- Горинського басейну...

Професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко

У своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання біля Немович

відноситься до 11-13 ст.н.е.,про що свідчать залишки поховального інвентарю,

дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов”ян, які сповідували християнство,що й

підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними

руками, що й стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до

поховань 2-го тис. до нашої ери і ХІ-ХІІІ тис. н.е., що підтверджено документально

Факти

    Давня історія Степанського князівства і відповідно нашого краю не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини тогочасного минулого краю.  Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Кричилськ.

 Завдяки дослідженням вихідця із Степаня, літератора, члена Національної спілки краєзнавців України, старшим викладачем кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія Валерія Войтовича вдалося віднайти досить вагомий і цінний документ, у якому літописну згадку про містечко Степань, як центр самостійного Степанського князівства в записі про події 1292 р. відноситься до 1005 р., тобто на 285 років раніше офіційної. Ось це історичне свідчення: в «Турове в лето 6513 (1005 р.) до Турівської єпархії Пінська, Новогрудка, Городні, Берестя, Вовковийська, Здітова, Нобеля, Степані, Дубровиці, Висоцька, Слуцька, Копиля та інших міст», яке варто віднести до більш пізніших часів, однак сам перелік дає уявлення про значну територію цієї єпархії.

Відповідно на такий же термін і пересунулись інші дати.

З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.

 Кордон з Київським князівством простягався вздовж правого берега Горині. З кінця XII сторіччя Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за волинськими князями. Разом з Корецьком сюди входили Сапогинь, Куніль і Гольське. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173-1174 роках прикордонною річкою стала Случ.

З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і   належали князям Острозьким.

Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6].

Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.

Легенди

Існує кілька легенд про походження назви села Немовичі. Згідно першої, на цій землі випасалась панська худоба. Пастух був німим. Сюди ж висилались збезчещені покоївки зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Мичка Кіндрат Якимович з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю – 11 дітей. Один із синів Кіндрата – Марко – служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: “Уже піде до німого (до Немович)”.

Згідно другої легенди граф із Дубровиці приїжджав у цю місцевість на полювання, на рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів та птахів. Річка та озера були переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував йому сторожку, де він жив із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер збудував собі будинок і тим поклав початок селу Німовичі. ( легенди записані першим краєзнавцем Немович Яременком Денисом Івановичем).

А ця, третя легенда  розповідає, що на чолі громади плисаків стояв німий ватаг, який мовчки виконував рішення віче. Всі інші при голосуванні за прикладом ватага, мовчки з необхідними гримасами, кивали головами. Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами /синами німого/. З часом назва «Німовичі» трансформувалась у Немовичі.

Підтвердженням древності села може послужити й дубовий човен не менш, як восьмисотлітньої давнини, знайдений в річищі Случа мешканцями сусіднього села Чудель у 2013 році. Ця знахідка свідчить, що на берегах Случа у той прадавній час вже існувала розвинута цивілізація, бо ж дуб не так просто піддається обробці. То ж необхідні були відповідні знання й інструменти.

Звісно, ми всі пов"язані з минулим і майбутнім, під "ми" я розумію теперешність і навіть борючись з минулим, ми повинні цьому минулому завдячувати,що воно було і цуратись та ігнорувати ним ми не маємо ніякого права.

  Відносно віку кам"яного хреста, що стоїть на розпутті у Грем"ячому всупереч людській забудькуватості, і завдяки відмінній пам"яті  79- літнього нашого односельця Ющика Євгена Петровича нарешті встановлено вік цього християнського знаку пам"яті. ЄВген Петрович пам"ятає розповідь свого старшого брата Миколи, про те що в історичному журналі він читав згадку,наче хрест було витесено і встановлено козаками на честь визволення краю від монголо-татарського іга. /1380р./

 У роки войовничого атеїзму немовицькі  "хлопці" хотіли витягти його з землі. Тягнучи трактором Борис Лісаса переламав його. Пізніше люди його встановили знову, а ще пізніше під час прокладання шосейного покриття, перемістили його на один метр до узбіччя дороги.

   Хто ж ми насправді?

     Басейн Прип’яті вважається колискою слов’янства. Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. Основу ж білоруського етносу склали східно-слов'янські племена кривичів і дреговичів. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. І там, де розкинулись болотяні заплави, починаються поліські старовинні поселення- пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Степань, Немовичі, Дубровиця, Берест, Кобрин, Погост Зарічний, Туров, Столін, Пінськ …  

В X столітті на цих  землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. 
 Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки, "волиняни".

Саме ці люди поселились на березі Случа – “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг”- писав Ю.Крашевський.

Дрімучі ліси,осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.

 Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію.

Тодішнє село мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: "волин" не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака – лише на “чистому”.

Селянське житло, вочевидь, переважно складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].

 Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8]. Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348]. “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.

Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска. Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під

сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].

Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243].

Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.

У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].

Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].

Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].

 Життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.

ПРАКОРЕНІ

Сама перша писемна згадка   про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.

У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Сарненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинів і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).

В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.

У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.

У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.

Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.

Один із 9 родів – гол. княжат Волині, представники якого посідали високі державні пости у Великому князівстві Литовському.

Останнім представником чоловічої лінії роду був Семен Юрійович (1515–56), після смерті якого маєтності Гольшанських перейшли до його 6 сестер, а потім з їхнім посагом розійшлися серед князівських родів Сапіг, Заславських, Полубенських, Курбських, Кірдеїв, Соломерецьких, Вишневецьких. Немовичі в цю пору стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем Гольшанського- Курбського Андрія Михайловича, який втікаючи від гніву Івана Грозного, одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича - Марії, у 1571 році.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Полісся, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень.

Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух  тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка...

Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. УНемовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;

фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога,фільварк Сарни, село Сарни,село Зносичі.

Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.

Суддями були представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в нашому селі, навпроти церкви.

Однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.

Церква Святої Мучениці Параскеви Сербської. Фото В. Савчина

Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1853 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського.Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.).В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у СЕЛІ відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

Згодом священиком був Дубинський Василь.Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.

   Мені вдалося відшукати “Краєзнавчого Словника Волині і Волинського Полісся” авторства проф. О. Цинкаловського”. Книга ця —це неоціненої вартости історія нашої дорогої Волині, нашої рідної землі. Треба вірити, що вона стане настільною книгою кожного волинянина. У ній можна буде знайти своє село, місто чи хутір — усі рідні й знайомі місця, сповнені спогадів про дитягі та юні літа. До того ж на цю книжку посилаються усі історики, які пишуть про Волинь.

     У 2-му томі Словника,на 136-137 сторінках написано і про наше село Немовичі.  Отож навожу абзац з книги.

“Немовичі.Рівненський повіт, Немовицька волость.120 км. Від Рівного, над Случчю.В кінці 19-го століття село з присілком мало 239 домів і 1411 жителів, деревляна церква з 1881 року, на місці старої. Невідомо ким і коли буда побудована, школа від 1834 року, волосне управління, фільварок, 2 доми, які належали до Мендена, а пізніше до поміщика Цялко- Кальчика-2942 дес. /1911 рік/ За переписом цього ж року в с. Немовичі було 1820 жителів, волость, однокласна школа, 6 крамниць, водяний млин /1200 пудів річного перемолу. Згадка про село у 1577 році, яке тоді належало до Степанського замку і платили за нього від 11 дим. до 8 дим на чверть вол., а в 1853 році Мартин Межинський платив з 16 дим 6 огород. В околиці Немович р. Случ. Пропливає кількома коритами, а навесні під час повені, розливається на ширину кількох кілометрів, затоплюючи широку долину.  В відлеглості 1 км. від села знайдено 17 курганів, з  них 6 було розкопано. /В. Антонович. Труди 11 археологічного з”їзду, 1901 р./”

ПІЗНІШЕ

У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подавсяВасиль Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, і приносив додому у кошику.

У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договоруНемовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.

В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.  Основна причина недолі - погана земля...
УКРАЇНЦІ
Сам вигляд полішука, його поведінка говорять про те, що він ніхто інший, як тільки українець. Чорнобриву дівчину, карі шевченківські очі, широкоплечого парубка зустрінете ви в кожному селі. В неділю вистачить поглянути на дівчат, як вони йдуть до церкви. У вишиваних сорочках, з “пацьорками” (сережки) на грудях, з вплетеними у волосся різнокольоровими стрічками – вони живо нагадують галичанок. Те ж саме й із парубками. Майже кожний з них має вишиту сорочку, вишитого комірця і червону китайку.
Полішук милується в своїй традиції, в старих обичаях і нерадо піддається новим впливам і течіям, бо знає, що вони можуть відірвати його від всього того, що він дістав у спадщині від своїх предків. Полішук взагалі то цікавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з недовір’ям. Він радо буде вас розпитувати: хто ви, звідкіль, куди, чого, але коли ви поспитає те, як він називається і де його хата, не дасть вам належної відповіді.

Полішук любить свою хату, але нерадо бачить у сусідстві прибулих чужих людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як він відразу буде поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебільша полішук не спроможний дати вам відповідь, коли ви його поспитаєте, хто він по національності. Відповість вам різно: раз вам скаже “руський”, другим разом “тутешній”, третім разом “православний” або “малорос”. Але коли той “руський” та ще й “православний” почне до нього говорити по-російськи, полішук відразу відчуває, що перед ним стоїть чужа людина. Недарма в селі Мисятичах, 25 км від Пінська, одного екс-матроса царської воєнної флоти, що намагався в селі говорити по-російськи, односельчани прозвали “приставом”.
Звання це екс-матрос уважав для себе за найгіршу зневагу, чого, зрештою, було свідоме село. Чужу мову полішук завжди порівнює з різного роду жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, які, крім лиха, більше нічого йому не давали. В глухих поліських селах на появу польського поліциста на вулиці полішуки похапцем хрестилися і ховалися в хатах, шепчучи молитви проти всякого нещастя.

Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені.
РИСИ
 Саме поліщуки зберегли чимало архітипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору. Не випадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

Хоч селянин національно несвідомий, проте його українська душа проявляється скрізь і завжди в його житті.Такі моменти і ряд інших подібних найкраще говорять, хто є полішук і де шукати його національної душі й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовості полішука, і кожний чесний етнограф чи соціолог, політик чи журналіст, що побував у цій країні, мусив би погодитися з фактом, що полішук у своїй глибині душі є українець, а його земля – частиною України

Назви урочищ Рудня, Гута, Буда, засвідчують поширення в минулому в Немовичах рудного, гутного, селітряного промислів. Проте особливо поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію), яку одержували з деревини на спеціальних заводах “будах”. З лісохімічних промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на “майдані” - “вибитій” вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь. Таким же способом добували дьоготь з корчів або кори берези чи бересту. Дьогтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в деревах було багато соку.

ПРОМИСЕЛ
До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.
Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля діставали під час вигону смоли та дьогтю в “майданах”. Практикувався й інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у купи - “копці”, обкладали дерном та присипали землею або піском і підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище гасили, давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й вигрібали вугілля.

У Немовичах звичним був водний транспорт. Вантажі перевозили на містких дубах, баркасах, байдаках та “чайках”, а також плотах. На “чайках” і човнах рибалили й плавали на невеликі відстані. Через Случ переправлялися здебільшого величезною чайкою. Усі водні засоби пересування - чайки, байдаки, дуби, човни, баркаси виготовляли місцеві майстри.

СВЯТА І РИТУАЛИ
Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість селян. Під Різдво ватаги парубків і дівчат ходили по дворах колядувати - співати господарям дому величальних пісень, за що діставали символічну винагороду (ласощі, дрібні гроші тощо). На Різдво господарі ходили вітати один одного з святом, а в мо’лоді з цього дня починалися вечорниці. Під Новий рік молодь, дівчата й хлопці “щедрували”. Хлопці “водили козу”, яку вдавав парубок у вивернутому кожусі з дерев’яною маскою на лиці. “Козою” розігрувався ритуальний танець “вмирання” і “воскресіння”, що супроводився гуртовими співами величального змісту, зверненими до господарів дому. На знак подяки господарі за звичаєм клали в торбину “міхоноші” шматок сала, пиріг і давали дрібняки. Після вечері дівчата й парубки, зібравшись разом, ворожили.
Вранці в перший день Нового року діти ходили по дворах “засівати”. Розкидаючи по долівці хати, наче сівач у полі, принесене в “кастюрці” (дуже малій торбинці) зерно й приказуючи “сію, сію, засіваю… сійся, родися всяка пашниця…”, бажали господарям доброго здоров’я й щедрого майбутнього врожаю. Посипальників пригощали ласощами, обдаровували дрібними грішми тощо.
На Масляну розважалися, “тягаючи колодки”. “Колодка” - це невелике поліно або палиця з мотузком. Нею спритні молодиці жартома прив’язували “колодку” до ноги парубка, який за віком мав би вже одружитися та все зволікав, перебираючи дівчатами. Той мав відкупитися могоричем чи грішми. З цього починалися гуляння з випивкою й закусками (здебільшого молочними, на які складалися).
Як і по всій Україні, особливо урочисто святкували Великдень (”Паску”). У Вербну неділю освячували в церкві гілки верби, якими потім символічно шмагали всіх зустрічних у дворі, а коли виганяли в череду корів - останню з них. Майже всі люди йшли на великодню всеношну й несли всіляке їство для освячення. До Великодня готували якнайбільше страв: на столі під час “розговіння” конче мали бути пшеничні паски, крашанки, м’ясо, ковбаси, масло, сир тощо. На великодні гуляння, що відбувалися звичайно на цвинтарі, сходилося все село, спостерігаючи великодні ігри й танки молоді. Підлітки в цей день гралися крашанками “навбитки”. Спритні хлопчаки робили інколи підробні “смолянки”, висмоктуючи сире яйце й заповнюючи його середину смолою. Спійманих на шахрайстві суворо карали. До Великодня розмальовували також писанки, використовуючи поряд з фарбами віск. (На жаль, вони залишилися не дослідженими.)
Через тиждень після Великодня поминали померлих. З великодніми пасками, крашанками, різними стравами люди йшли на мо’гилки і там, після прибирання могил, “похристосувавшись” зі своїми померлими родичами, сідали вулицею чи кутком, а то й усім селом і влаштовували тризну.
Загалом померлих родичів, особливо батьків, всіляк ушановували. Випікаючи перепічки чи коржі, господиня ще гарячими розламувала їх і клала на підвіконня, вважаючи, що душі небіжчиків літають десь тут і живляться парою, що йде від цих шматочків.
На Трійцю (Троїцька, або Зелена неділя), з якою були пов’язані численні народні повір’я, прикмети, магічні дії та гуляння, молодь “завівала вєнкі”, “проганяла русалок”. Забави й ігри з частуванням на Трійцю переносили звичайно за село на вигін чи узлісся. Дівчата прикрашали уподобану берізку або інше деревце стрічками й намистом, плели вінки, водили разом з парубками танки, співаючи:
Праваділі русалачак, праваділі,
Шоб яни да нас нє хаділі,
Да нашага жітєчка нє ламілі,
Да нашіх дєвачек не лавілі.
У суботу напередодні Трійці двори й хати прикрашали “маєм” (клечанням) - молодими зеленими пагінками дерев або кущів, долівку встеляли лепехою, любистком, м’ятою. Господині в ці дні особливо оберігали своїх корів, бо було повір’я, буцімто відьми вночі приходять доїти їх і корови можуть утратити молоко.
Напередодні Івана Купала дівчата й підлітки розпалювали вогнище з бадилля кропиви й стрибали через вогонь, жартували, співали. Існувало повір’я, що вночі проти Івана Купала зацвітає папороть, квітка якої має магічну силу.
Святкували й інші народні календарні свята - Дмитра (”Митер”), Покрови тощо. Особливо шанованим було свято Миколая.
Відзначали також завершення жнив. Закінчивши збирання врожаю на лану певного господаря, женці робили з колосся вінок або хрест і під спів обжинкових пісень оббризкували його горілкою та трохи випивали самі. Потім з піснями й танцями йшли до двору господаря, кликали його і вже разом несли вінок до церкви. Освяченого вінка батюшка вручав господареві. Усі разом тихою урочистою ходою поверталися до хати господаря, який частував гостей, при цьому неодмінно на стіл ставили пироги і лемішку. Після вечері дівчата розходилися, а одружені гуляли далі, співали й танцювали. Сюди могли приходити всі охочі, навіть незнайомі.

ТВОРЧІСТЬ І МОРАЛЬ

Яскрава й різнобарвна народна творчість наших прародичів. Населення краю відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо) - як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Улюбленими піснями старих людей були “Ой горе тій чайці”, “Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганять літа молодії”. Парубки радо співали “Копав, копав криниченьку”, дівчата - “Ой у лузі калина стояла” та багато інших. На початку ХХ століття популярною стала “Галя”, поширилися також частівки й т. зв. жорстокі романси. Люди, що мали гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими 21.
Традиційними до другої половини ХІХ століття були танці (веснянки, русальні), а також індивідуальні танці: “тряпак” (гопак), “Ой кум кумі рад”, “Журавель” тощо. На межі століть під впливом міста з’явилися краков’як, полька, “карапет”, “страданія”, “нареченька”, “сербіянка”, бариня, чечітка, лезгінка. Майже всі танці за традицією супроводилися приспівками, наприклад, “Ой я тобі вже казала, кучерявий хлопче, шо до мене другий ходить, дороженьку топче” (”страданія”). В індивідуальних танках траплялися оригінальні танкові рухи, скажімо, стукання коліном об долівку (припадання на коліно) при танцюванні вприсядку.
Виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво селян. Багатством орнаментальних мотивів (”дерево життя”, “вазони”, “вершники”, “ружі”, “виноград”, “півники” тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші вироби. Переважали червоний (різних відтінків) і чорний кольори. Дерев’яні речі, дуги, спинки візків і особливо “обіконки” та віконниці прикрашали різьбленням з подальшим фарбуванням їх (темно-червоною, зеленою або блакитною) фарбами.
Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися до батьків тільки на “Ви”. Дошлюбні сексуальні стосунки молоді вважалися за великий гріх, до цнотливості нареченої ставилися дуже вимогливо, хоча звичаю “комори” в другій половині ХІХ століття вже не зафіксовано.
Розвинутою була демонологія. Згідно з уявленнями поліщуків, довколишній світ населяють демонічні істоти - відьми, лісовики, домовики тощо. У хащах поблизу домівок ховаються “бабулі”, якими дорослі страхали дітей. У лісах і водоймах водяться русалки, що можуть своїми співами заманити до себе хлопця чи дівчину й залоскотати. Вважалося, що це вони толочать жита, посіяні поблизу лісу чи річки. Своєрідним було уявлення про “мару” (”маріщу”), яка нібито живе в болотах і нічної пори може позбиткуватися з самотньої людини.
Найпоширеніші жіночі імена - Тетяна, Настя, Маріна, Галя, Проня, Явдоха, Мотря, чоловічі - Міхайла, Мікалай, Іван, Ляксей тощо. Деякі з них зберегли архаїчні форми: поряд з Михайло, Міша - Міхаль, поряд Ляксей (Олексій) - Льох. Заміжніх жінок у побутовому спілкуванні називали звичайно по імені чоловіка, додаючи суфікс “їх” (”іх”): Мікалай - Мікалаїха, Єсіп (Йосип) - Єсіпіха, Прокіп - Прокопіха, Хока - Хачіха тощо.
На Поліссі з давніх давен,особливо в північній її частині широко розповсюджені клички /прізвиська/,які ідентифікують рід, від першозасновників,творців роду.Зокрема в селі Немовичі такі клички,як Лойники, Печкарові, Макарові, Жукові, Кратові. Приймакові, Наконечні і інші відображають приналежність селян до одного або іншого роду. Прізвища з часом через різні суспільні обставини можуть змінюватися, а клички роду залишаються незмінними. Дівчата вийшовши заміж, до імені нарікаються прізвиськом того роду та сім”ї, в яку вони прийшли;Макарчикові,Жукові,Кратові, Приймакові і таке інше.
Немовичани - це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ століття “руську” самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (”кацапів”, “москалів” - у їхній мові). Українська свідомість, як і самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 20-ті роки ХХ століття з утворенням УРСР і посиленням у зв’язку з цим різноманітних контактів їх з населенням інших районів України, залученням до процесів консолідації української нації.

СУЧАСНІ РЕАЛІЇ

На сучасному Поліссі майже не залишилося боліт – меліоратори знали свою справу дуже добре. На торф’яних полях якийсь час збирали непогані врожаї картоплі або буряків. Але зараз відбувається щось неймовірне: ці землі просто перестають плодоносити. Хіміки й біологи б’ються над розгадкою, досліджують склад мікроелементів, використовують добрива та стимулятори росту, однак природа насміхається над невдалими фахівцями, стійко зберігаючи свої таємниці. Екологи обмірковують процес зворотного заболочування спустошених територій. 

Але непоправної шкоди вже завдано. І ця “істота розумна” на цьому не заспокоюється. Вона хоче добре і затишно жити. Homo sapiens зелену травичку й густе листя – не потребує, потрібні асфальт, бетон і вічні надмогильні пам”ятники з граніту…




Можливо унікальна болотиста низовина Полісся тому й так довго існує, що тут близько до поверхні земної кори знаходяться поклади граніту. Походження цього міцного будівельного матеріалу до цих пір викликає суперечки серед учених, граніт ніде не знайдений на інших космічних тілах у Сонячній системі і вважається візитною карткою планети Земля.
Але сучасних немовичан практично мало хвилюють космічні та інші проблеми. Їм потрібні будинки і дороги. І ось тишу болотяних трясовин стрясає гуркіт вибухів динаміту – інтенсивно ведеться промислова розробка покладів граніту. А тут причаїлася знову чергова невидима небезпека – радонова. Вчені знають про радон давно і немало, але ця тема чомусь з незрозумілих причин обговорюється рідко і залишається маловідомою.

Ще зі шкільної лави ми знаємо- Радон – інертний газ, радіоактивний, найважчий з усіх, накопичується біля поверхні землі, залягає в її надрах. Отже особливої ​​шкоди здоров’ю наносить радон у житлових приміщеннях. Накопичуючись на перших поверхах будинків і в підвалах, він може потрапляти і всередину організму, де схильний накопичува-тися. Невисокої тривалої радіоактивності цілком достатньо для набуття злоякісних новоутвореннь, викиднів і безпліддя.

Отож радіоактивні опади, що випали над Поліссям після вибуху на Чорнобильській атомній станції – малесенька часточка в порівнянні з постійним випромінюванням, що виходить із розроблюваних гранітних кар”єрів по всьому Поліссю.