В’юнкий димок із коминів поодиноких хат, що загорнулися в білосніжні кожухи… Розкішні сосни, струшуючи із віття сніг, поважно розступаються вздовж дороги… Тиша… Благодать… Зрідка – гавкіт пса на якомусь подвір’ї, що, на диво, тільки підкреслює сільську ідилію… Коли потрапляєш у Бір Зарічненського району, все це схоже на кадри із красивого зимового фільму про Снігуроньку чи якусь передноворічну ліричну історію.
Втім, насправді життя цього маленького поліського села не має нічого спільного з казкою. Зболене Чорнобилем, соціальними негараздами, воно тихо і терпляче перелистує свої дні. І при цьому, попри негаразди, які добряче дошкулили б не лише міським мешканцям, а й жителям більш облаштованих сіл, тамтешні люди практично ні на що не нарікають, просячи в Бога лише одного – здоров’я.
- А в Бір зараз ще можна доїхати? Дорогу не замело? – вийшовши з авто, перепинила запитанням молодого чоловіка, що зовсім несподівано, ведучи велосипед, з’явився на засніженому безлюдному шляху серед лісу.
- Та ще можна… - відповів привітно по хвилі міркувань. – Хоча снігу вже багато випало. Он, бачите, велосипедом у ту сторону проїхав, а назад вже не можу, то мушу йти пішки.
- А звідки?
- Та з Бору ж… Я там завідуючим ФАПом працюю, а живу в селі Серники, що за 12 кілометрів, тож щодня мушу добиратися на роботу. Влітку – легше, а тепер…
Несподівана зустріч і кілька стриманих фраз одразу виразно змалювали і те, як йому ведеться на цій роботі, і мешканцям села Бір, за чиїм здоров’ям пильнує. Працює Михайло Швая (на фото - на 1-й стор.) там, як з’ясувалося, вже дванадцять років поспіль, тому про сьогодення маленького чорнобильського села знає надто добре.
- А радіації не боїтеся? – напівжартома-напівсерйозно запитав уже в мене, коли вмовила повернутися у Бір та допомогти зрозуміти, як живеться людям у цьому закутку, що за дві сотні кілометрів від обласного центру. При цьому Михайло Швая мимоволі підкреслив те, з допомогою чого це село характеризують люди. Славу воно має дуже сумну. Кажуть, що рівень радіаційного забруднення там найвищий у Зарічненському районі. І пов’язано це не лише із наслідками Чорнобильської катастрофи, а й із природним фоном. Подейкують, що колись, ще за радянських часів, в Бору та в навколишніх землях геологи знайшли породи, які мають радіоактивний вплив на довкілля.
- До нас приїжджали представники санепідемстанції та вимірювали рівень радіації в організмі людей, - каже Михайло Швая. – У декого з борівчан він перевищує допустимий у десять та більше разів. На Зарічненщині, хоч до зони радіоактивного забруднення у нас належить вся територія, показники значно нижчі. Знаєте, коли беруть проби молока на аналіз, ми могли б, так би мовити, норму радіації за увесь район зробити…
Почувши про вражаючу характеристику, була певна, що вже знаю, чому Бір неофіційно потрапив у категорію вимираючих сіл. Втім, як з’ясувалося пізніше, помилилася – власне від радіаційної небезпеки звідси майже ніхто й не втікав. Якщо щось дійсно і штовхало молодь виїжджати з Бору, то це необлаштованість села та брак соціальної сфери.
- А те, що цей населений пункт тепер вимирає, - міркує Надія Полюхович, секретар Серницької сільської ради, до якої належить Бір, - то це теж, на мою думку, не через радіацію, а через вік людей. Та й не сказала б я, що так багато смертей там – одна-дві на рік. Просто діти більше не народжуються. Мешкає нині в Бору 64 людини, переважно літні. Дітей же є ледве десятеро, та й то кілька приїжджих.
Того, що радіаційний фон якось особливо впливає на здоров’я борівчан, як це не парадоксально, не зауважив і завідуючий фельдшерсько-акушерським пунктом. Михайло Швая каже, що потерпають місцеві люди переважно від серцево-судинних недуг, артритів та ін. Стосовно ж соціальної сфери, то, відколи у 2000-му році він приїхав сюди молодим спеціалістом, теж сповна на собі відчув усі «принади» віддаленого села.
- Уявляєте – на увесь Бір не було жодного стаціонарного телефону, - мовить сільський медик. – Це тепер рятує мобільний зв’язок, а в ті часи, та й до того, навіть «швидку» не було як викликати. Мусив сам шукати, як довезти хворого до лікарні в райцентр, адже у нашому ФАПі немає умов і засобів для того, щоб надати допомогу людині у складних випадках.
Власне, крім фельдшерсько-акушерського пункту у Бору більше немає жодної установи соціальної сфери, та й інших – теж. Тривалий час там навіть крамниці не було, що неабияк дошкуляло місцевим людям.
- Це приміщення дуже довго стояло напівзруйноване, - розповідає продавець Ганна Полюхович, яку застали за розчищенням снігу на доріжці біля сільського магазину з яскравою новенькою вивіскою. – Це справжня проблема була, адже люди в нас старі, дорога до сусіднього села та до райцентру далека, та й яка ж погана вона – яма на ямі… Хоч ми, так би мовити, й живемо на всьому своєму, але дехто вже не здужає навіть хліба спекти. Два роки тому на нас зглянулися: райспоживспілка відремонтувала приміщення і відкрила магазин – то була справжня подія в нашому Бору, а я от тепер ще й роботу маю.
Значно кращі часи для маленького чорнобильського села, яке, згідно зі своєю назвою, дійсно розміщене серед борів і лісів, пам’ятає мама продавчині Ганни – Марія Олексіївна Полюхович, адже і літ має більше (1935 р.н.), і роботу мала таку, що знала достеменно тут кожну родину та те, як їй ведеться.
- Я працювала листоношею, - витерши руки після порання біля печі та присівши на хвилину, усміхнено мовила Марія Олексіївна. – І не рік-два, а з 1979 до 2003 року. То нелегка була робота: дев’ять кілометрів - до села Серники (це, якщо навпрошки), аби забрати кореспонденцію, назад, а тоді – ще від хати до хати. А вони у нас дуже порозкидані – інколи за кілометр одна від одної. І все - пішки… Зараз до нас листоноша раз на місяць приїжджає (привозить пенсію, листи та газети), а я ж кожного дня кореспонденцію розносила. І не 60 чоловік у нас тоді жило, а більше трьох сотень. Була і початкова школа, і клуб. А тепер що?! Сумно… Мала й можливість виїхати звідси, бо виявили в моєму організмі дуже високий рівень радіації й одразу ставили на чергу на «чорнобильську» квартиру в місті, але не погодилася – дуже вже не хотілося покидати рідне село. Хоч і забуте воно, але таке ж гарне. Та й чоловік був проти переїзду.
Назавжди міцно прикипіли серцем до свого згорьованого, але рідного куточка й Софія Максимівна та Василь Федорович Полюховичі, які живуть й узагалі серед лісу - за кілька кілометрів від центру села. Більше того – свого часу, ще в 50-х роках минулого століття, їх, як з’ясувалося, разом з іншими жителями, намагалися силоміць виселити звідти, але люди чинили тому спротив.
- Нас гнали з Бору, - лине думкою в минуле Софія Максимівна. – Хотіли будувати хату, то голова колгоспу дозволив тільки так, щоб можна було перевезти її. Але ми не послухалися – звели добротну, та ще й піч вимурували. І що було робити?.. Добре пам’ятаю – це був 1958 рік, я ще тоді вагітна була. Але один добрий чоловік, якийсь начальник у районі, коли почала плакати, навчив мене, що треба робити: «Коли приїдуть виселяти, то ви, жіночко, залізьте та піч і голосно стогніть – ніби родите… Вони вас і залишать у спокої». Я так і зробила. Після того нас більше не чіпали. Тож і звікували на цьому хуторі з моїм чоловіком, п’ятеро дітей виростили.
- А не шкодували, що не виїхали?
- Та що ви!.. - усміхається бабуся Софія. – Нам добре жилося – господарство велике тримали, пасіку, а землі – скільки хоч займай!.. А те, що важко працювати завжди доводилося та, якщо треба в якусь установу чи щось придбати, ходити за цим далеко, то я змалку до труднощів звикла. В колгосп працювати пішла з 15 років, а добиратися в сусіднє село доводилося не просто пішки, а через болото.
- Погано одне, – резюмує Василь Федорович, - те, що здоров’я вже не маємо, старі та немічні стали. Діти далеко, а ми ж навіть до колодязя по воду дійти не можемо, не те, що до дохтора за три кілометри…
- То, може, до них пішли б жити? – запитую, знаючи, якою буде відповідь.
- Е-е-е, ні… Ми тут, на Бору, народилися, тут побралися, дітей виростили, тут і звікуємо, - в один голос мовило подружжя. - Он ці сосни, коли ми тут хату зводили, тільки садили, а тепер вже коло неба… Вони росли, і наші роки збігали…
Доля подружжя Полюховичів – немов віддзеркалення долі їхнього рідного села. Водночас і звичайна, бо таких згорьованих населених пунктів можна знайти чимало в глибинці, і унікальна. Унікальна філософією простої сільської людини, переважно старшого віку, котра, попри всі негаразди, тримається свого рідного куточка, котра звикла жити в праці, цінувати те, що справді є вартісним у нашому житті, а не витрачати його на марнославство чи інші примарні цінності сучасного світу. З такими людьми треба частіше спілкуватися, у них треба вчитися життя і мудрості.
• Світлана Тубіна
- А в Бір зараз ще можна доїхати? Дорогу не замело? – вийшовши з авто, перепинила запитанням молодого чоловіка, що зовсім несподівано, ведучи велосипед, з’явився на засніженому безлюдному шляху серед лісу.
- Та ще можна… - відповів привітно по хвилі міркувань. – Хоча снігу вже багато випало. Он, бачите, велосипедом у ту сторону проїхав, а назад вже не можу, то мушу йти пішки.
- А звідки?
- Та з Бору ж… Я там завідуючим ФАПом працюю, а живу в селі Серники, що за 12 кілометрів, тож щодня мушу добиратися на роботу. Влітку – легше, а тепер…
Несподівана зустріч і кілька стриманих фраз одразу виразно змалювали і те, як йому ведеться на цій роботі, і мешканцям села Бір, за чиїм здоров’ям пильнує. Працює Михайло Швая (на фото - на 1-й стор.) там, як з’ясувалося, вже дванадцять років поспіль, тому про сьогодення маленького чорнобильського села знає надто добре.
- А радіації не боїтеся? – напівжартома-напівсерйозно запитав уже в мене, коли вмовила повернутися у Бір та допомогти зрозуміти, як живеться людям у цьому закутку, що за дві сотні кілометрів від обласного центру. При цьому Михайло Швая мимоволі підкреслив те, з допомогою чого це село характеризують люди. Славу воно має дуже сумну. Кажуть, що рівень радіаційного забруднення там найвищий у Зарічненському районі. І пов’язано це не лише із наслідками Чорнобильської катастрофи, а й із природним фоном. Подейкують, що колись, ще за радянських часів, в Бору та в навколишніх землях геологи знайшли породи, які мають радіоактивний вплив на довкілля.
- До нас приїжджали представники санепідемстанції та вимірювали рівень радіації в організмі людей, - каже Михайло Швая. – У декого з борівчан він перевищує допустимий у десять та більше разів. На Зарічненщині, хоч до зони радіоактивного забруднення у нас належить вся територія, показники значно нижчі. Знаєте, коли беруть проби молока на аналіз, ми могли б, так би мовити, норму радіації за увесь район зробити…
Почувши про вражаючу характеристику, була певна, що вже знаю, чому Бір неофіційно потрапив у категорію вимираючих сіл. Втім, як з’ясувалося пізніше, помилилася – власне від радіаційної небезпеки звідси майже ніхто й не втікав. Якщо щось дійсно і штовхало молодь виїжджати з Бору, то це необлаштованість села та брак соціальної сфери.
- А те, що цей населений пункт тепер вимирає, - міркує Надія Полюхович, секретар Серницької сільської ради, до якої належить Бір, - то це теж, на мою думку, не через радіацію, а через вік людей. Та й не сказала б я, що так багато смертей там – одна-дві на рік. Просто діти більше не народжуються. Мешкає нині в Бору 64 людини, переважно літні. Дітей же є ледве десятеро, та й то кілька приїжджих.
Того, що радіаційний фон якось особливо впливає на здоров’я борівчан, як це не парадоксально, не зауважив і завідуючий фельдшерсько-акушерським пунктом. Михайло Швая каже, що потерпають місцеві люди переважно від серцево-судинних недуг, артритів та ін. Стосовно ж соціальної сфери, то, відколи у 2000-му році він приїхав сюди молодим спеціалістом, теж сповна на собі відчув усі «принади» віддаленого села.
- Уявляєте – на увесь Бір не було жодного стаціонарного телефону, - мовить сільський медик. – Це тепер рятує мобільний зв’язок, а в ті часи, та й до того, навіть «швидку» не було як викликати. Мусив сам шукати, як довезти хворого до лікарні в райцентр, адже у нашому ФАПі немає умов і засобів для того, щоб надати допомогу людині у складних випадках.
Власне, крім фельдшерсько-акушерського пункту у Бору більше немає жодної установи соціальної сфери, та й інших – теж. Тривалий час там навіть крамниці не було, що неабияк дошкуляло місцевим людям.
- Це приміщення дуже довго стояло напівзруйноване, - розповідає продавець Ганна Полюхович, яку застали за розчищенням снігу на доріжці біля сільського магазину з яскравою новенькою вивіскою. – Це справжня проблема була, адже люди в нас старі, дорога до сусіднього села та до райцентру далека, та й яка ж погана вона – яма на ямі… Хоч ми, так би мовити, й живемо на всьому своєму, але дехто вже не здужає навіть хліба спекти. Два роки тому на нас зглянулися: райспоживспілка відремонтувала приміщення і відкрила магазин – то була справжня подія в нашому Бору, а я от тепер ще й роботу маю.
Значно кращі часи для маленького чорнобильського села, яке, згідно зі своєю назвою, дійсно розміщене серед борів і лісів, пам’ятає мама продавчині Ганни – Марія Олексіївна Полюхович, адже і літ має більше (1935 р.н.), і роботу мала таку, що знала достеменно тут кожну родину та те, як їй ведеться.
- Я працювала листоношею, - витерши руки після порання біля печі та присівши на хвилину, усміхнено мовила Марія Олексіївна. – І не рік-два, а з 1979 до 2003 року. То нелегка була робота: дев’ять кілометрів - до села Серники (це, якщо навпрошки), аби забрати кореспонденцію, назад, а тоді – ще від хати до хати. А вони у нас дуже порозкидані – інколи за кілометр одна від одної. І все - пішки… Зараз до нас листоноша раз на місяць приїжджає (привозить пенсію, листи та газети), а я ж кожного дня кореспонденцію розносила. І не 60 чоловік у нас тоді жило, а більше трьох сотень. Була і початкова школа, і клуб. А тепер що?! Сумно… Мала й можливість виїхати звідси, бо виявили в моєму організмі дуже високий рівень радіації й одразу ставили на чергу на «чорнобильську» квартиру в місті, але не погодилася – дуже вже не хотілося покидати рідне село. Хоч і забуте воно, але таке ж гарне. Та й чоловік був проти переїзду.
Назавжди міцно прикипіли серцем до свого згорьованого, але рідного куточка й Софія Максимівна та Василь Федорович Полюховичі, які живуть й узагалі серед лісу - за кілька кілометрів від центру села. Більше того – свого часу, ще в 50-х роках минулого століття, їх, як з’ясувалося, разом з іншими жителями, намагалися силоміць виселити звідти, але люди чинили тому спротив.
- Нас гнали з Бору, - лине думкою в минуле Софія Максимівна. – Хотіли будувати хату, то голова колгоспу дозволив тільки так, щоб можна було перевезти її. Але ми не послухалися – звели добротну, та ще й піч вимурували. І що було робити?.. Добре пам’ятаю – це був 1958 рік, я ще тоді вагітна була. Але один добрий чоловік, якийсь начальник у районі, коли почала плакати, навчив мене, що треба робити: «Коли приїдуть виселяти, то ви, жіночко, залізьте та піч і голосно стогніть – ніби родите… Вони вас і залишать у спокої». Я так і зробила. Після того нас більше не чіпали. Тож і звікували на цьому хуторі з моїм чоловіком, п’ятеро дітей виростили.
- А не шкодували, що не виїхали?
- Та що ви!.. - усміхається бабуся Софія. – Нам добре жилося – господарство велике тримали, пасіку, а землі – скільки хоч займай!.. А те, що важко працювати завжди доводилося та, якщо треба в якусь установу чи щось придбати, ходити за цим далеко, то я змалку до труднощів звикла. В колгосп працювати пішла з 15 років, а добиратися в сусіднє село доводилося не просто пішки, а через болото.
- Погано одне, – резюмує Василь Федорович, - те, що здоров’я вже не маємо, старі та немічні стали. Діти далеко, а ми ж навіть до колодязя по воду дійти не можемо, не те, що до дохтора за три кілометри…
- То, може, до них пішли б жити? – запитую, знаючи, якою буде відповідь.
- Е-е-е, ні… Ми тут, на Бору, народилися, тут побралися, дітей виростили, тут і звікуємо, - в один голос мовило подружжя. - Он ці сосни, коли ми тут хату зводили, тільки садили, а тепер вже коло неба… Вони росли, і наші роки збігали…
Доля подружжя Полюховичів – немов віддзеркалення долі їхнього рідного села. Водночас і звичайна, бо таких згорьованих населених пунктів можна знайти чимало в глибинці, і унікальна. Унікальна філософією простої сільської людини, переважно старшого віку, котра, попри всі негаразди, тримається свого рідного куточка, котра звикла жити в праці, цінувати те, що справді є вартісним у нашому житті, а не витрачати його на марнославство чи інші примарні цінності сучасного світу. З такими людьми треба частіше спілкуватися, у них треба вчитися життя і мудрості.
• Світлана Тубіна
Немає коментарів:
Дописати коментар