ІСТОРІЯ

ПЕРША ЗГАДКА ПРО НАШЕ СЕЛО НЕМОВИЧІ СЯГАЄ 1293 РОКУ

Давня історія Степанського князівства і відповідно нашого краю не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини тогочасного минулого краю.  Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Кричилськ.

Старі Немовичі, нові факти. Ми не Сарненські, а Степанські… | Вістник з України

Згідно розкопаних поховальних курганів поблизу села, археологами встановлено, що перші люди тут жили в 11-13 століттях. Про Степань літопис згадує у 1105 році.  Отож мабуть, ми не Сарненські, а Степанські, бо тоді ще  Сарнів ще і в Божому проєкті не було...

Детальніше 

Карта с. Немовичі. 30-ті роки 20-го століття

Переглянувши карту, стає зрозуміло, чому таку назву має сучасний куток села - Забронище, насправді, згідно карти воно- Заброднище, тобто за бродом. Мабуть мається на увазі брід коло Лєся. А село називалося тоді - Немовиче, що й підтверджує мною оприлюднену легенду про "Німе віче"/ вече/

НЕМОВИЦЬКИЙ ХРОНОГРАФ

Сільська історія /зредагована і доповнена/ 



 День села -пісня.

•                  Знов знайома дорога повертає додому,
                   Знову вулицю бачу з дитинства знайому...
                   Чом сюди ця дорога так поспішно вела?
                   Бо сьогодні тут свято -День села, День села   
  Федір Наконечний.      
• 
  
• 
•      Село Немовичі - поселення щонайменше з семивіковою історією. 
•      
• Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу,  зокрема біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені " історична Волинь" стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному - це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов" ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними  руками. стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань
•      Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво.  Були і плисаки,які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою,бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.
• /Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є  ;- 
•                                                Розпорядження.
  
  
  
  

  Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва Видавник: Рівненська обласна державна адміністрація  Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009 Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та  монументального мистецтва Сарненський район
  82	с. Зносичі, північно-західна околиця села, невисоке піщане підвищення на території колишнього колгоспного саду	поселення епохи бронзи		ІІ тисячоліття  до нашої ери	2006
  83	с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дороги Рівне – Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка.  GPS прив’язка: N – 51°15'49.81"; E – м26°37'18.03"	поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське)		ІІ тисячоліття до нашої ери, ХІ – ХІІІстоліття	2006

• Заступник голови – керівник
• апарату адміністрації                                                                    А.Лавренчук
• 
  
•  Могильник в Немовичах свідчить, що на лівому березі Случі жили слов'яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов'яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі.
• Урочище Степанське
•       На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку, гримасами кивали головами-Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва 'Німовичі' транформувалася в Немовичі.
•      Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками - "...люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам'ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг" писав  Ю.Крашевський.
•       Дрімучі ліси,осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип"яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.
•   Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію.    
• Тодішнє Село  мало в основному вигляд "гуртового" поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір'я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на "нечистому" місці, то собака – лише на "чистому". 
•    
• Селянське житло, вочевидь,  переважно  складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати... У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].
•            Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8].  Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348].
• “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою... похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні...” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева. 
• 
• Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска.  Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під
• сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].
  
  
  
  

  

  За кроснами
  Коли ж Панасія Калениківна Кишенко сідає за ткацький верстат (“кросна”), і її невтомні руки снують, мов швидкі метелики, у плетиві ниток, починає творитися диво. Майстриня  і серцем, і душею живе у праці.

• Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243].
•     Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали. 
• У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “...шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].
• 
•  Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “...диміли хати..., оточені... верхівками скрипучих журавлів”; “...довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “...скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].
• Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати...,оточені... дахами стодол”; “...стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].
• 
• 
  
•       Поліський край згадується у Волинському літописі1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов"янської культури.У 12-13 століттяхземлі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/
•        Поліські ліси мають малородючий грунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію. Зате життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.
•       Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м"яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням,через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів.
•      
•  Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла,наприкінці жовтня зазвичай дощова.Зима з частими відлигами, м"яка та хмарна. Слов"яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом,який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам"ять.Наше минуле налічує значно більше,чим прийнято,тобто не дві тисячі років.
• В озерах, річках, інших водоймах краю водиться 35 ви дів риб, зокрема, короп, карась, лящ, сом, окунь, вугор, лин, судак, щука, марена, товстолобик і т.д.Волинь - уся в гаях і лісах. Понад 700 тисяч гектарів тут зай мають хвойні і змішані ліси, зелені насадження. Найбільш поширені лісові породи - сосна, ялина, дуб, береза, вільха, граб, ясен, клен та інші. Зустрічаються унікальні породи дерев: модрина євро пейська, дуб черешковий і червоний, кедр сибірський, пірамідальна і кульоподібна туя. Тваринний світ представляють лосі, благородні олені, косулі, зайці, дикі кабани, вовки, лисиці і рідкісні - зубри, бобри, видри, чорні лелеки, сірі чаплі, фазани, тетеруки, глухарі та інші.
• Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова "горина" (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi 345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi - 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович "... перейшов Горину i тут став табором." Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: "... урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь - рiкою."
  У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: "Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край..." Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.
  Найбiльша притока Горинi - Случ. Вона має понад сто приток. Слово "Случ" означає з'єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки - 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.
•       Наша поліська земля перебуваючи в останні 500-600 років в складі Литовської держави,Речі Посполитій,Російській Імперії,СРСР завжди були в цих державах на правах провінції,через,що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян,які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов"янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби,що добре знали географію.Саме наші предки консолідували древні народи,зробивши їх слов"янами та русами /просвітленими/
• 
• 
  
• В давні часи Волинню називали різні території.Двісті років тому була утворена Волинська губернія,яка включала нинішні; Волинську,Рівненську,значну частину Житомирської,Кременецького району Тернопільської областей.
•      Взагалі в історії краю чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників.
•   Сама  перша   писемна   згадка   про наш край, Дубровицю   відноситься   до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.
     У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі    сучасної Рівненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним  із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).
    В ХІ ст. Дубровиця стала  центром однойменного  удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.
  У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.
• У 1293 /6801/році серед найбільших поселень тогочасного Надслуччя  і Погорони разом з Коростом, Кричільськом , Дубровицею, Степаннем згадується і наше село./ М. Максимович «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році /
  
  
  
•      У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в письмових історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.  
  
  Великий князь Ольгерд (Альгимунт)
  фрагмент памятника
  
  «Тысячелетию крещения Руси»
     
•      Землі, де зараз знаходиться село, належали родуГольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині - Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.
  Один із 9 родів – гол. княжат Волині, представники якого посідали високі державні пости у Великому князівстві Литовському.
  Останнім представником чоловічої лінії роду був Семен Юрійович (1515–56), після смерті якого маєтності Гольшанськиї перейшли до його 6 сестер, а потім з їхнім посагом розійшлися серед князівських родів Сапіг, Заславських, Полубенських, Курбських, Кірдеїв, Соломерецьких, Вишневецьких.    Немовичі в цей час стали власністю пана з Ковеля, що був зятем Гольшанського- Курбського Андрія Михайловича.
• 
  
•  Курбський А.М.  
• 
  
• Курбський А.М. (1528-1583) - князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської війни був головним командувачем російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гніву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича - Марії, у 1571 році. Після Люблінської унії1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка. Северин Наливайко

   Згідно “Историко-статистического описания церквей...”Н.И. Теодоро- вича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;

• фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі. 

 Керували гміною  голова і секретар.

   

   Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл:с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.

 Суддями були  представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в Немовичах,навпроти церкви.

            ...” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів  читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.

Грекокатолицька церква.

 
 Перша церква була збудована у 1721 році, але не  збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

            Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського.Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.).В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це  свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

            Згодом  священиком був Дубинський Василь.Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.

• 
•    У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало "ремісницьку" роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. 
•        Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику.
• У 1918 році в селі з"явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства. 
• В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
  З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни. 



Немовичі. Школа 1930р.

• У 1921 в Немовичах. проживало 94 евреї.В 19 - поч. 20 в. євреї Немович займалися в основному торгівлею і різноманітними  ремеслами. У 1914 євреям належало 6 бакалійних лавок. У 1-й пол. 20 в. в Немовичах  було дві синагоги (обидві хасидські). Влітку 1941 Немовичі зайняли частини вермахту. У 1942 немовицькі євреї  були депортовані в гетто районного міста Сарни і наприкінці серпня 1942-го  розстріляні разом з місцевими євреями.
  

  
  
• Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів,  людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.
  Погана земля – ще одна з причин недолі поліщуків.
• 20 років проіснував Сарненський повіт. 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.  
•          Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з"явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а  в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
•      Яку"волю" і "свободу" несла Радянська влада,немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли.Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Максим Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД - свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі - трагічна: знищили націоналісти) одного з синів - Михайла - забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми - Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ - змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.  
•     За неповних два роки хазяйнування "совєтів", більшовики так остогидли селянам, що коли загуркотіла війна, то ті допомагали німцям гнати ненависних "визволителів".
  
  
  • Про те, як влітку 1941 року, на самому початку війни,коли більшовики панічно тікали під навалою іншого "визволителя" - німців, випадково , а може й ні, вбито радянського вояка... З широко розплющеними очима він лежав під  плетеним тином на Кашевому- кутку с. Немовичі, що недалеко від повітових Сарн... Із ближньої
  від того місця хати, вибігла старенька баба і своїм кийком і штрикала у його застиглі очі, бо вояки з такими ж синіми нашитими латками , як у нього,  вигнали з хати її рідних  і повезли до далекого, досі невідомого в селі Сибіру - часто розповідав односельцям один з малолітніх на той час очевидців- Пацьола І.Є. 
                                               .      Поліщуки в бакалійній лавці.   
•        З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору.       "В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни - село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів - село і Осницьк. Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втеч-

Тарас Дмитрович Бульба-Боровець

ею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. "         Немовичани цілими сім"ями воюють в загонах  Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року :  

Приказ № 1 

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.              

 ко всем командирам боевых групп 

I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.        

задачи:  1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения. 

голова Украины Тарас Бульба 17 ."/  

   "Понятно, что большинство западно-украинских жителей скрывались от мобилизации, а, будучи мобилизованными, старались при первой возможности дезертировать и уйти домой, или перебежать к немцам.      Большая часть военнослужащих, мобилизованных из присоединенных к СССР в 1939 г. районов Западной Украины, не имела никакой военной подготовки, была неграмотна и характеризовалась в штабных документах низкими морально-боевыми качествами.             Так, «во время отхода в 72-й, 99-й стрелковых дивизиях 26-й армии многие из мобилизованных разбежались по своим селам. Были случаи их отказа стрелять по противнику. Генерал Потапов даже решил, что «для более успешных действий необходимо освободить части от приписного состава западных областей, так как последние показали неустойчивость в бою» Имеются многочисленные примеры того, что и польское население западных областей, прожив полтора года под советской властью, продолжает видеть в ней власть оккупантов. Большинство поляков этих областей также выступает против советской власти и даже благожелательно относится к немецкому вторжению."    /Д-р Аарон Шнеер .книга "В плену"/         

   Зате селяни цінили своїх захисників як членів сім'ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один із воїнів Січі, згадуючи про ці події пізніше, писав: "В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…"       Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району. Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, - відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а , як могли, били непрошених чужаків.      Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА - сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно  десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев"яною церквою./       Савчин Олексій Степанович.   1900 року народження. /світлина з домашнього архіву/       

     Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.      

    Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака.        Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля, де січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів . Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.  Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.        

    Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано. / про це своїм синам розповів син старости, Макар,який бачив,коли його в колоні вели нкведисти ,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях,показавши таким чином,що його ведуть на розстріл/. 

Ось який жах панував в тогочасній Рівненській тюрмі згідно архівних свідчень НКВС :

"-...В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом..."; "... Біля однієї жінки лежала мертва дитина, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики..."; "...було багато трупів із відрізаними головами...";  Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз...
КОЛОМИЯ, ПЕЧЕНІЖИН, НАДВІРНА, КАЛУШ, ГАЛИЧ, ДОЛИНА ,РІВНЕ, ДУБНО, ОСТРІГ, САРНИ, КОСТОПІЛЬ, НЕТІШИН, ЗДОЛБУНІВ

Архів НКВС     

  Поет з Катеринівки /родом з Черкаського села Сичівка,що біля містечка Христинівки /  Клим Автономович Ткач, член КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу "Вікна",якийсь час ,з приходом більшовиків, перед самою війною, теж керував сільвиконкомом -  У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що ...після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна.           Поет разом з  Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ . Поет представляв  владу, а Савчин Олексій був делегатом від громади.    "Народні Збори, що відбулися у Львові 26 жовтня 1939 р., прийняли низку декларацій, зокрема про встановлення у Західній Україні радянської влади і її входження до складу УРСР, про конфіскацію поміщицькиих земель, націоналізацію банків і великої промисловості. Ці документи легітимували нову владу у Західній Україні. Фактично Західна Україна виявилася включеною до складу СРСР з кінця вересня 1939 р., хоча відповідні акти були ухвалені Верховними Радами СРСР і УРСР лише наприкінці жовтня – першій половині листопада 1939 р. При цьому національні інтереси українського народу, його багатовікове прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для геополітичних планів керівництва СРСР. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР, навіть попри весь символічний характер її державності, стало, з погляду історичної перспективи, важливим етапом на шляху до соборності. Возз’єднання найбільших гілок українського народу в межах однієї країни значно підсилило його загальний потенціал, зберегло територіальну цілість, що обєктивно закладало передумови для його самореалізації та розвитку.3. Функціонування радянського режиму в Західній Україні до кінця 1939р. забезпечували тимчасові органи влади - воєводські, повітові, міські тимчасові управління і селянські комітети. Сталінське керівництво використало їх як перехідні структури для легітимного оформлення включення регіону до складу СРСР. Склад тимчасових управлінь ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили партійні керівники, політруки армії, працівники різних державних відомств, які направлялися у Західну Україну. Деякі посади були надані й місцевим активістам, що мало свідчити про те, що новоутворювані органи - це установи народного самоуправління. За своєю суттю і фукціями тимчасові органи мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками суспільного життя при тимчасових органах організовувались відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, освіти, культури. Вирішували вони також трудові і майнові конфлікти, тобто виконували певні судові функції.

  Низовою ланкою органів тимчасових управлінь стали селянські комітети, які обиралися на зборах жителів села, а волосні - на зборах представників селян волості. Обрані селянські комітети затверджувалися тимчасовими управліннями, що дозволяло відсіяти небажані елементи."/Кондратюк С.К. Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр./ У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах. 

   В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу   Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи.У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп"Радянська Україна". В цей же час під страшенним тиском у с.Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. "Чим їхати у "висилку" до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп"-розраджували себе селяни.     

Головами колгоспу "Радянська Україна"  були: Пацьола М.С., Лейсмар В., Добровольський М.Арс., Жакун  П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

• У проміжку з 1939 року по теперішній час сільським Головою були:
• У роки війни:  1939 – 1950 роки.
• Ткач К. А.                                     1939 - 1940 р.р.
• Васильчик М.В.                           1941 - 1942 р.р
• Савчин О.С.                                   1942  - 1945 р.р. / 
• Свирид С.М.                                  1945  –1947 р.р.
• Колядко Ф.Ф.                                1947 - 1951 р.р.
• ….   \\   …..    ? ?                                \\                   ? ?

Післявоєнний період – по наш час:

… Соломчук І., Гордієнко М., Пасічник М.-/ 2 каденції/, Онищук В- /2 каденції/ і 31 жовтня 2010 р . обраний втретє…

/ Інформація надана Савчин Вірою Василівною і Пацьолою Віктором Іларіоновичем/.

А також використано :  Іпатіівський літопис, Волинський літопис, Історія України, Історія Волинні. Історія Полісся. Історія Рівненщини. Історія Сарненщини, Церковні літописи, Архівні дані МГБ, НКВС, Історія ОУН-УПА і ще багато довідкового матеріалу .

                            Жертви визволителів

Мычко Михаил Сергеевич Родился в 1897 г., Волынская губ., Ровенский уезд, селения Немовичи; украинец; образование высшее; б/п; средняя школа с. Венюково Лопасненского р-на: учитель. Проживал: Московская обл., с. Зачатье, ст. Лопасня. Арестован 23 сентября 1937 г. Приговорен: Комиссией НКВД СССР и прокурора СССР 28 ноября 1937 г., обв.: шпионаже в пользу Польши (польской разведки). Расстрелян 15 декабря 1937 г. Место захоронения - место захоронения - Московская обл., Бутово. Реабилитирован в сентябре 1989 г. Пацела Иван Романович(Пачела) Родился в 1883 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; образование низшее; лесник, на с/п - лесоруб Андомского ЛПХ. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 25июня1940 г.,обв.:  ОСАДНИК.Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл. "Пацела Ксения Ивановна  (Пачела) Родилась 1921, 1918, 1913, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.   Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских гражданИсточник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."Пацела Марина Титовна(Пачела) Родилась 1884, 1885, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" . Кирко Вера Филипповна (Киркова) Родилась в 1936 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.  Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Кирко Иван Филиппович (Кирков) Родился в 1934 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." Кирко Любовь Арьеновна (варианты фамилии: Киркова; варианты имени: Люба, Любава; варианты отчества: Арсеньевна, Ларионовна) Родилась в 1900 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; на с/п - домохозяйка. Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."  Кирко Семен Филиппович (Кирков) Родился в 1932 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

Кирко Трофим Филиппович
(варианты фамилии: Кирков; варианты имени: Трохим) Родился в 1927 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

• Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
• Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"
• Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."

Кирко Филипп Михайлович
(Кирков) Родился в 1897 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; лесник, на с/п - ночной сторож. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

• Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
• Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"
• Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."
•      Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України
•     Як колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся. 
• Величезні та незворотні наслідки негативного характеру має аварія на Чонобильській атомній електростанції. У краї майже не зростає кількість населення, яке за чисельністю знаходиться на довоєнному рівні. Молодь намагається знайти собі роботу і кращі умови життя за межами Волино-Поліського краю і за межами України. Тому на порядок денний виступають проблеми демографічного і генетичного виховання, які й сьогодні у зародковому стані дослідження. З великими труднощами пробивають шлях геральдика і генеалогія, які завжди сприяють вихованню самосвідомості та національній ідентифікації. Це означає певною мірою відсутність необхідного рівня самосвідомості і національної свідомості. Втрата історичних коренів, які живлять історичну пам'ять, завжди веде до самозабуття.
•  
• Савчин О.М.
• Післямова. Слідкуйте за змінами і доповненнями.
• 
  
• Provisnuk@i.ua 
• Використані матеріали:  
• Реестр старшин УПА, членов ОУН и членов УГВР
•  Полісся | Історія, культура, традиції та природа Полісся
• Полісся. Історія, культура, традиції та природа Полісся. Пісні та обряди поліського краю.
•  Історична Волинь - Кучинко М., Златогорський О. Поселенський
•  ІСТОРІЯ РАЙОНУ
• Історія району
•  Історична Волинь - Пархоменко Т.  Історична Волинь - Андрій Жив'юк, Дмитро Сирота.
• Ю. Крашевский - Рассказы ...Славянский быт, славянская культура, история, религия, традиция, мировоззрение и миропонимание.   1.  Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник -від найдавніших часів до 1914 року в 2-х томах. Т. 1. - Вінніпег, 1984. - 600 с; Т. 2. - Вінніпег, 1986. - 578 с
•  2.   Трембіцький В. Позиція Великої Волині в Українській державі 1918 року. -Вінніпег-Нью-Йорк, 1993. - С 60-61
• 3.  Літопис Руський. - К.: Дніпро, 1989. - С 6, 82.
• 4.  Янко М. Топонімічний словник-довідник Української РСР. - К., 1973. - С 38.
• 5.  Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до конца XIV столетия. - К., 1887. - С. 7-14; Аркас М. Історія України-Русі. - К., 1990. - С. 10-17; Батюшков П. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - СПб, 1888. - С. 1-8; Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. - С. 15-22; Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 40-42; Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. - Львів, 1988. — С. 8-26; Иванов П. Историчес кие судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. -Одесса, 1895. - С. 27-65; Котляр Н. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - 183 с; Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984. - 172 с; Кучинко М. Історично-культурний розвиток західного Побужжя в IX - XIV століттях. - Луцьк, 1993. -С.   101-105; Левкович І. Нарис історії Волинської землі (до  1914 року).  -Вінніпег,  1953 (перевид). - Луцьк,    1992. - С  5-8.; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950 та інші.
• 6.  Котляр  Н.   Формирование  территории  и  возникновение   городов  Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - С. 72-74, карта.
• 7.  Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства, ко времени издания первого Литовского Статута: исторические очерки. - М., 1892. - С. 38-43, 209-213.
• 8.  Шабулъдо   Ф.   Земли   Юго-Западной   Руси   в   составе   Великого   кнжества Литовского.-К, 1987. - С. 37-103.
• 9.  Крикун   Н.   Административно-территориальное   устройство   Правобережной Украины в XV - XVIII вв. - К., 1992. - 157 с, карты.
• 10. Державний архів Волинської області: Путівник. - К., 1990. - С 209-217 (Довідка про адміністративно-територіальний поділ Волинської області).
• П.Батюшков П. Холмская Русь. - СПБ, 1887. - С. 37; Онуфрійчук М. Давній герб Волині//Волинь. - 1991.-№ 1.-С. 20-24;
• 12.Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.-Львів, 1913. - С 126.
• 13.Географія Волинської області. - Луцьк, 1991. - 164 с
• 14.Атлас Волинської області. - М., 1991. - С 2.
• 15.Атлас Ровенської області. - М., 1985. - С 15.
• 16.Полесье. Материальная культура. - К.: Наукова думка, 1988. - 447 с.
• 17.Полісся: мова, культура, історія. - К.: Б.в., 1996. - 467 с.
• 18.Полісся: етнікос, традиції, культура. - Луцьк: Вежа, 1997. - 264 с
• І ще багато,багато  матеріалу оброблено із світової павутини інтернету.
• 
  
• Ал.Ма.С. 
• Provisnuk@i.ua

Сільська історія /зредагована і доповненА

АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ

     

Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році. Землі, де зараз знаходиться село, належали пану з Дубровиці, що був зятем Курбському Андрію Михайловичу.           Кубанський А.М. (1528-1583) – князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської  війни був головнокомандуючим російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гнуву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича – Марії, у 1571 році.         Саме пан Дубровицький заснував населення, з якого пізніше виросли Немовичі. Існує дві легенди про походження назви села. Згідно першої на цій землі випасалась панська худоба. Пастух був німим. Сюди ж висилались збезчещені покоївки зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Мичка Кіндрат Якимович з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю – 11 дітей. Один із синів Кіндрата – Марко – служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: “Уже піде до німого (до Немович)”.

           Згідно другої легенди граф із Дубрровиці проїжджав у цю місцевість на полювання, на рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів та птахів. Річка та озера біли переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував йому сторожку, де він жив із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер збудував собі будинок і тим поклав початок селу Немовичі.

Давні перекази свідчать, що через Немовичі йшов Чорний Шлях у напрямку з Дубровиці на Березно (через Зносичі, Тинне). Ним гнали ординці бранців у неволю.

“... В Ровенском уезде болота занимают площадь 1200 верст от с. Немовичи на реке Случи до соединения последней с Горынью и представляют непроходимые дебри, в которых кое-где разбросаны деревни – числом не более семи”. [Теодорович Н. “Историко-статистическое описание церквей”] За часів панщини селянам доводилося дуже важко. Польська шляхта експлуатувала селян різними – “подимне”, “под віконне”. Якщо стирчить над дахом димар – плати податок, якщо великі вікна – те саме. Ось чому біднятьські хати були курними (без комина), а сама хата світила підсліпуватими віконцями. Панщина становила 4 дні. З кожного весілля панові дарували “шишку” чи намітку. Перша шлюбна ніч належала також панові. Якщо ж кріпак провинився, його карали різками на витесаному камені величиною в людський зріст. Під час визвольної війни 1648-1654 років Немовичі біли звільнені від польських феодалів полковником Богуном, котрий заїжджав у село з полоненою княгинею. [У 1664 році Іван Богун був страчений поляками].

По дорозі на Зносичі (стоїть кіоск) були козацькі кургани. На кожному кургані росла велика сосна. Близько була криниченька. Повз нею біг рівчак. За свідченнями селян, він був вимитий козацькою кров’ю. Антонович В. Б. у статті «Архиологыческая карта Волынской губернии» (Труды ХI съезда в Киеве 1889 год. – М., 1901., т.1) відмічає, що в селі Немовичі є 17 курганів. З них п’ять розкопані в 1878 році варшавським студентом Батаревичем. Знайдені скелети, сліди дерев’яних трун. Знаходили й зброю.

Біля курганів була збудована капличка, яка щезла в 17-18 роках 20 ст. (записано зі слів Прохора).

За свідченнями Боровика Олексія Хомича (1902 року народження) сипи з курганів були розвезені пізніше, коли робили дорогу із Зносич на Сарни (знизу клали верес, зверху - пісок). Тоді ж викопували шаблі, піки, списи. До цих пір зберігся кам’ний хрест. Під ним поховані воїни цариці Катерини ІІ, що загинули в боях з турками. Сама Катерина також проїжджала через село і відпочивала га Михнівці (біля каплички). На цьому місці їй було споруджено пам’ятник.

У “Словнику географічному королівства Польського” вказано, Що Немовичі є власністю Олександра Менгдена (дані на 1902 рік). До цього господарем села був граф Плятер, що продав село і землі по частинах – Менгдену, поміщику Татко-Кільчику (що сам жив у Бессарабії, а тут тримав управителя) і пану Кошовському.

Пан Косовський за проханням немов чан дозволив заселити вулицю за болотом (у напрямі Сарн). На честь пана вулиця була названа Кашевом.

За словами Івана Ничипоровича Мички, Татко-Кільчик продав землю частково селянам, а частину – панам Гутовському і Мулярському. Ті в свою чергу продали орні землі, а тримали тільки ліс і орні ділянки в лісі.

У 1859 році у Немовичах було селянське повстання. Існує документ, що  свідчить про ці події: Це – донесення волинського губернатора міністру внутрішніх справ.

1858 год

Волынская губерния № 25-26

1858 г. декабря 29- 1859 г. января 19.

 О волнении крестьян С. Кашовского в Немовичской вол. Ровенского уезда 1858 г. декабря 29. – Донесение волынского губернатора М.В. Друцкого-Соколинского министру вотренних дел С.С. Ланскому об отказе крестьян признать своим владельцем С. Кашовского и о требовании перевести их в казенное ведомство.

          Ровенский земский исправник доносил мне в минувшем октябре – месяце, что крестьяне Ровенского уезда села  Немович, принадлежавшие умершому помещику Федору Кашавскому и перешедшие по наследству к Северину Кашевскому, объявили нежелание принадлежать сему новому владельцу, проектируя себе быть казенными, отчего произошли было в имении некоторые беспорядки, побудившие исправника арестовать трех крестьян, я в то же время, и именно 28 минувшего октября, предложил ровенскому уездному предводителю дворянства, съехав немедленно в Немовицкое имение вместе с земским исправником и  разъяснив крестьянам неосновательные и незаконных их толки и желания быть казенными, уверить их сильными и понятными для их убеждениями, что они должны повиноваться беспрекословно установленными над ними новой помещичьей власти, в противном случае сами они вовлекут себя  в строжайшую ответственность по законам, в случае же  оказавшихся справедливых с их стороны жалоб на  экономическое управление, они должны объявить это предводителю дворянства.

            Панський маєток тягнувся повз теперішньою вулицею Хміль. Палац був двоповерховим. На першому поверсі були  кімнати для слуг, пральня, службові приміщення. На другому – панські покої. Біля палацу росли величезні каштани. За палацом було озеро, заросле чагарником. Люди розчистили кущі, кошами носили землю і посеред озера зробили насип для танців. Тут, під великим каштаном, пани танцювали. Близько звідси був постерунок (управа). Тут на дворі лежав відполірований камінь у людський зріст, на якому карали винних. Залишки від цього каменя є й досі, у дворі Абрамчук Домни Василівни, 1917 р.н.

За даними “Историко-статистического описания церквей...” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 хат, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа. Управління – гмінне. Гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднує 16 населення пунктів. У ній біли голова і секретар.

Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл. Суддями були  представники з кожного села. Городовий – на всі села . волостя знаходилась навпроти церкви.

            За даними “Историко-статистического описания церквей и приходов...” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів  читався Закон Божий. Школа була поряд з волостю.

Перша церква була збудована у 1721 році, але не  збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

            Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято преподобної Параскеви. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається у цей  день. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Легіби), кузня якого стояла на вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича. Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

            Згодом  священиком був Дубинський Василь Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.

            У 1895 році через Немовицькі землі проклали залізницю, що сполучала Сарни з Рівним.

Під час І світової війни у панському палаці розмітився притулок для дітей – сиріт, евакуйованих прифронтових земель. Селяни могли бачити їх в однаковому одязі, коли дітей вивозили на прогулянку.

            Царські козаки стояли в селі більше року. Над  селом часто бачили літаючі аеростати.

            На території села було 5 млинів: 2 вітряних і 3 водяних. Вітряні млини належали Баєчку Олександру і Колядку Тихону. Були вони на  горбі за кладовищем. Водяні млини  були біля Ясенок, біля Мальчика та біля Крашевського мосту. Внизу біля церкви був паровий млин. У селі часто траплялись пожежі, бо стріхи хат були в основному солом’яні. Особливо великою була пожежа перед Благовіщенням 1925 р. У 1946 році згоріло 38 хат. Причиною пожежі стало необережне поводження з вогнем жителя Острова – Олісея, котрий гнав горілку. Колодязів же було мало. На хмелю – у Зіновчиних, на великому селі – біля Примакових. У центрі села, по обидва боки від дороги, були прокопані канавки, через перекинуті місточки на подвір’я. Канавки чистили дорожні робітники.             По боках вулиці – дерев’яні тротуари.

            З давніх-давен по Случі сплавляли ліс. Часто Немовичани також ходили “на ліс”. Під час повені основним транспортом (засобом пересування) ставали довбанки (човни із суцільного шматка дерева).

            Традиційним взуттям круглий рік були постоли. У час негараздів та воєн побутувало й інше саморобне взуття: “колодки” (дерев’яні підошви із прикріпленими шнурками); “морщаки” (своєрідні валянки, що шились із старих рукавів); “гуми” (постоли із розрізаних  автомобільних покришок, що припасовувались до ніг дротом). Останні були найбільш популярні під час другої світової війни. Найкращим майстрам, відомим не тільки у Немовичах, був Боровик Петро Кирилович (1896-1978).

            Побут селян був важким. Лопати спочатку були дерев’яні, потім – оббиті залізом, і лише згодом – залізні. Під час жнив багаті господарі збирали родичів, сусідів на “толоку”, щоб допомогти жати і молотити хліб. За допомогу вгощали обідом. Бідні селяни ходили на жнива на Волинь. Ішли пішки, беручи в дорогу три пари постолів.

            Жінки повинні були забезпечити свою родину полотном для одягу, воно ж  слугувало постільною білизною, ткані вироби з полотна були необхідні на  протязі життя. Льоном, прядивом, полотном розраховувались із лікарем, жінкою, що  вміла “ставити банки” при простуді. Платою слугувало і пшоно, котре товкли дома.

            Після І світової війни в село стали привозити мануфактуру (матерію) взамін на клоччя.

            Заміж дівчата виходили лише в своєму селі (“Добру корову із села не оддадуть”) Дозвіл на шлюб давав пан. Він і дерево на будівництво житла виділяв. Хати будувались з круглого, нетесаного дерева. Панові дарували “шишку”, намітку, він мав право першої шлюбної ночі. У старовинній пісні є слова: “Одчини, паночку, свій двір, бо вже несуть бояре тобі дохід”. Після відміни кріпацтва за шлюб домовлялись батьки у корчмі. Часто наречені були незнайомі до дня весілля. Одна дівчина на заручинах, намагаючи вгадати, хто її наречений, нишком посміхалась одному з парубків. А чоловіком її став зовсім інший – негарний і старий.

Інший хлопець, красень на вроду, побачив після весілля, що його дружина його сліпа на одне око, і переживав, що й діти можуть народитися такими ж. Після народження здорових і гарних дітей, він радіючи, промовляв: “От комедія так комедія”. Прізвисько “Комедія” прилипло до нього назавжди і збереглося у молодших поколіннях роду.

            Вінчання відбувалось після подання у церкву “прошення”, котре коштувало 80 золотих (вартість доброї корови).     Священнику за обряд дарували намітку.

            Під час весільного обіду на столах “ходила” порційка (чарка, котра вміщала малу ложку горілки). Деколи останньому з гостей, поки приходила черга на “порційку” горілки могло не вистачити.

“Молода” повинна була обдарувати родичів нареченого, чоловіків – рушниками, жінок – фартухами. У бідної дівчини і цього не вистачало.

            Молодятам на коровай і “на перепій” дарували свиней і телят, овець, гусей. “Свахи” запинались хустками з червоними “бубликами” на кінцях.

            Хати мали земляну долівку замість підлоги, під піччю, у “кучці” ночували кури. Часто свіні, телята сусідили з маленькими дітками, що повзали на долівці. Люди жили бідно, великими сім’ями, зате весело. Увечері село дзвеніло від пісень. Кожна вулиця намагалась переспівати іншу.

            Молодь збиралась на “музики” у котрійсь хаті (що більша була). Дівчата пряли льон, вишивали при лучині, (пізніше з’явились гасові лампи). Хлопці, жартуючи, підпалювали “мички”, щоб побачити, як вистиме себе дівчина, чи не  сердита. Серед поширених ігор, забав була “драбинка”. Дівчата, молодиці, взявшись за руки і співаючи, бігли майже через пів села.Співали на панщині, на своєму полі. З приходом весни лунали жартівливі веснянки.

            На Варвари молодь збиралася у “старці”. З зібраної муки пекли “калиту”. І розпочинали веселе, цікаве дійство.

Панський маєток після І світової війни зруйнували. Цьому  сприяла і пожежа, що почалась із обійстя Єврейки Хави. Камінь з маєтку селяни розтягли для будівництва нових будинків, льохів. Донині на тому місці, де стояв маєток, у землі багато каменю і цегли.

            З лікарів, що працювали у районі, згадують Тощовикова і Бавучкова. В селі ж, в основному, Звертались до Мелянової баби – Ксенії Кишенко, котра допомагала жінкам при пологах. Однак при важких пологах баба-повитуха була безсила і жінка могла  померти. Після вдалих пологів повитусі дарували хустку.

            На І світову війну мобілізували багатьох немовичан. Було, що у бідної вдови і чотирьох синів забирали, а у багатого залишали. Гарні, ставні юнаки служили у флоті: Васильчик Тиміш, Олексій Степанович Савчин.

             Мартин Васильчик дослужився до чину прапорщика. Учасниками війни були: Тарас Колядко, Семен Крат, Антон Малаш, Іван Наконечний, Андрій Мичка, Іван Савчин, Тимофій Мичка (8 років був на війні), Григорій Радько, Михайло Сергійович Мичка (перейшов  на бік більшовиків, закінчив інститут, був командиром Червоної Армії, знищений сталінської системи), Павло Савчин (перейшов на бік Петлюри).

             У німецькому полоні були: Борис Фіскаль, Петро Кирилович Боровик, Лукаш Кишенко, Федір Кишенко, Федір Малаш.

Шестиян Ковпак був серед мародерів, що грабували бараки.

Драматично склалася доля Володимира. Утік, будучи мобілізованим на І світову війну, забрали до війська, коли почалася ІІ світова війна. Полон, утеча, забрали до лісу “лісові” хлопці, боронив односельців від мародерів, коли прийшла Червона Армія, арешт, тюрма.

Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.             Жителі села могли скористатись можливістю евакуюватись у Росію (якби фронт наблизився). Так “у біги” подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж  до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був  дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торб за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику.

           На початку 1941 року у село з району прибув уповноважений П’ятиволенко з агітацією радянського способу життя. Старий Баєчко прилюдно виступив із заявою, що більшовики довели Росію до злиднів. Незабаром  розпочалась війна і сімдесятирічний дід не відповів за свої слова перед новою владою.

            Якщо немовичани І війну переживали досить спокійно, то для біженців з Волині, війна була набагато страшнішою. Покинувши напризволяще свої домівки, вони тікали від фронту. Декотрі з них осіли в Немовичах, наймаючись на роботу до заможних  господарів.

            Після жовтневого перевороту в Росії на Західну Україну, що стала власністю буржуазної Польщі, стали пробиратися утікачі від більшовизму. Так з’явилося у селі подружжя Шостацьких – Євген Іванович та Ірина Митрофанівна, москвичка, вдова царського  генерала. Під час жовтневого перевороту Ірину переховувала колишня служниця у власному домі, в той час, як син служниці – більшовик – шукав Ірину, щоб розправитись з генеральшею.

            Шостацький, юрист за фахом, купив землю, збудував біля церкви для себе будинок (одну з шести кімнат орендував під “лавочку” (крамницю)). Інший свій будинок він віддав під поліцейський постерунок. Деякий час Шостацький керував церковним хором, згодом викладав у школі російську мову.

            Дітей Шостацькі не мали, то ж удочерили Надю Кононову, мама котрої теж була москвичкою і рано померла, не звикши до важкої  сільської праці і умов побуту. У 1940 році пані Шостацька померла. Шостацького, тоді вже хворого (у нього були припадки гніву, розумового затьмарення), стала доглядати Хима. Надя згодом вийшла заміж.

            У 1944 році українські повстанці за одну ніч спалили  всі великі будинки в селі: дві школи (в центрі села і на Кашеві), молитовний дім, хату Нісковців-Кононових, будинок Дубинського, два будинки Шостацького, щоб перешкодити розміщенню військових у селі. Шостацького прихистили близькі сусіди – Ященчині. Стан здоров’я його погіршувався. Його забирали до НКВС, але упевнившись що він хворий – відпустили. Після війни Хима відвезла Шостацького в Остріг, в лікарню для душевнохворих, де він і помер.

            Майже всі своє життя провів у Немовичах отець Василь Дубинський, що прийняв парафію від свого батька. Мав він 200 десятин найкращої землі (орної і сінокосу), але був дуже жадібним.

            Згадує Мотрона Ничипорівна Мичка, 1909 р.н. : “Як помер  мій батько, то дядько пішов до Дубинського, щоб поховав батька. Той загадав ціну похорон вельми високу. Дядько сказав, що у нас нема стільки грошей. То Дубинський порадив, щоб коровку продали, то будуть гроші. А нас же дітей – одне одного менше – ціла хата. А батюшка дер  з бідного останнє”.

            Десь після 20-х років нашого століття розпочинається релігійна суперечка між православною. Церквою та першими віруючими, що відділилися від неї. Під час чергового “освячення” хат, Олександр Кірков відмовився цілувати хрест, називаючи його залізом, та викинувши з хати ікони. Релігійна суперечка набула таких  розмірів, що Олександра та його послідовників заборонили ховати на місцевому кладовищі. Їх могили знаходяться у Зносинах.

            У громадянську війну, коли в селі з’явились будьонівці (“балаховці”), Дубинського змусили стати навкарачки, один з бійців сів на нього “верхи”, схопив за бороду і почав поганяти, наче коня. Врятував священика від знущань один із селян Степан Савич.

У війну, перед тим як спалити будинок Дубинського, повстанці винесли речі священика на двір. Притулок Дубинського дала сім’я Зіновія Кишенька. Помер він у 1952 році. Доки жив сам – тримав служницю.

            Похований В. Дубинський на місцевому кладовищі. Запам’ятався односельцям його похорон. Коли труну мали опускати у викопану  могилу, віко труни зненацька відкрилась, і священик “сів” у труні. Присутні люди, штовхаючи один одного, кричачи і хрустячись, розбіглися у різні боки.

            Громадська війна запам’яталась селянам тим, що влада змінювалась по кілька разів на день. Немовичани не могли зрозуміти, хто ж  керує: будьонівці, петлюрівці чи гайдамаки.

            Крім корінного населення, у Немовичах жили й представники інших національностей. Так, за царизму, до початку першої світової війни, на хуторах були німецькі колонії, зокрема на Углах. З початком війни за царським наказом німців стали силоміць виселяти з їхніх будинків. Дехто з них, разом з сім’ями, з’явився в Немовичах, просячи  притулку. Осіли в селі три сім’ї, котрі відкрили паровий млин. Дружина Ернста була німкенею, Еміля – полькою, а Карел одружився на селянській дівчині з Чудля. Дві сім’ї квартирували у Супрунових та Таргоньових. Одна побудувалась на Передпіллі. Перед початком другої світової війни німці виїхали у Німеччину.

            З початком війни наші сельчани Гаврило і Грицько потрапили під Рівне і опинились у німецькому полоні. Їх  приставили працювати на кухні. Один з вояків, дізнавшись, звідкіль брати родом, сказав, що жив у цих місцях і порадив тікати додому, що ті й  зробили.

            Перед початком ІІ світової війни жило в Немовичах більше п’ятнадцяти сімей євреїв. Дехто був багатим, решта в основному жила бідно. Єврейські сини і дочки гралися і ходили до школи з сільськими  дітлахами. Дорослі теж з сельчанами жили в мирі. Молитися євреї  збиралися в одній зі своїх осель. Там для єврейських дітей працювала недільна школа, де навчали івриту і основам єврейської релігії. В останній тиждень Великого посту – готувалась “маца”.

            Кожної п’ятниці, увечері, євреї виходили на “шпацір” (прогулянку). Зібравшись в хаті Зіновія Кишенька, де квартирував Лейба Пекач з сім’єю, шкільний учитель. Грали на скрипці, молодь танцювала. З приходом у 1941 році німецьких військ всіх євреїв (55 осіб) вигнали з їх жител, перегнали в Сарненське гетто і 28 серпня 1942 року майже всіх знищили.

            Кірков Костянтин Олександрович, 1928 р.н., був очевидцем, як у Сарни надійшли товарні платформи, напхані нещасними, котрі, простягаючи порожні пляшки, просили води. За воду вони платили золотом. У ці ж дні виловили на Чемерному циган і розстріляли разом з євреями.

            Надія Кирилівна Жук, 1924 р.н., свідчить, що її чоловік, Іван Теофілович, будучи в той час охоронець гетто, допоміг втекти одному єврею-односельцю, Абруму. Пізніше доля звела їх, коли Івана був у повстанському загоні і потрапив до рук радянських партизанів. Абрум, упізнавши свого рятівника, упосив товаришів відпустити Івана.

            Мичка Мотрона Нишпорівна, 1909 р.н., згадувала, що в Сарнах одну із агіток тримали два брати – євреї. Німецький офіцер шанував одного з них, як медика, і обіцяв зберегти йому життя, але той відмовився від  пропозиції і разом з братом пішов у гетто. Сама Моргуна декілька днів переховувала єврейську дівчинку.

            Тривалий ча у школі викладала чешка Марія Кухарська, яка вже у похилому віці переїхала до Сарн. Будинок, де вона жила, став крамничкою. З приходом Радянської влади, тут відкрився клуб: поставили п’єсу. На першій гулі, займався хор.

            Поляки в основному селилися колоніями. На хуторах, біля залізниці. Такі колонії були на Буді, Гуті. Під Зносинами жила сім’я Березовських . Кращі землі належали польським власникам. Відділившись від Росії, поляки силоміць виселяли сім’ї залізничників просто на сніг і займали їх житло. Поляки мали своє кладовище і каплицю на ньому. На відправу по небіжчику приїжджав ксьондз. На кладовищі був древній склеп, але у війну і кладовище і каплицю, і склеп зруйнували, бруси із склепу  забрали на будівництв. За порядком у селі стежив комендант постерунку, що мав житло від держави.

            Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію вкладали  слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.

            Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Тут діяв гурток “Просвіти”, хата-читальня. Співали українських пісень, а тим часом, хтось чергував, щоб не довідались поляки. Проводили голосні читки. За “неблагодійними” польські власті встановлювали політичний нагляд.

            Польські власті робили й багато прогресивного, щорічно, наприклад, в селі влаштовували виставку породистої худоби. Переможцям – господарям вручали премії, що були підмогою для всієї землі. Насип для шосейної дороги Сарни-Рівне польські власті почали робити в 1937 році. З Любліна приїхав головний інженер Казимир Ундергаєр з сім’єю. Його помічниками стали інженер Войцехівський та майстер Ковальський. Частину дороги вимостили плитами, але роботу не завершили через початок другої світової війни. У 70-х роках плити видовбали і вимостили площу Перемоги в Рівному та Сарнах.

            ... Знову мобілізація, знову війна, котра ненависна кожному селянинові. Карпо Герасимович Тарапан потрапив у німецький полон. Два рази тікав з табору і два рази його ловили, погрожували розстрілом. Доля змилувалась над ним і він залишився живим. Після звільнення табору радянськими солдатами Карпо опинився у Росії, уже в радянському таборі. Повернувся додому через рік. Полон затягнувся на 7 років. Помер Карпо Герасимович у 1971 році. У сім’ї Тарапанів здавна береглися національні традиції. На чільному місці – портрети Т.Г. Шевченка і І. Франка. Дітям виписували зі Львова журнали “Дзвіночок” та “Ранок”. Зберігалась велика Карта України. Ці дорогі для сім’ї речі під час війни переховували у вуликах, але угорці, проходячі під час відступу, знищили їх.

            Схожими надолю К. Тарапана були долі Онисима Яковця, Омеляна Васильчика, Володимира  Данильченка, котрі будучи у польському війську, потрапили до полону.

            Загострилось національне питання. Ще в 20-х роках поляки силоміць викрали сім’ї залізничників з їх будинків просто на сніг. Один з помічників – Жесінський палицею ударом по голові вбив хлопчика – пастушка, бо худоба зайшла у посів. Пізніше, під час зіткнення українців і поляків, поміщика вбили, а його син нахвалявся: “Я за свого ойця два десятки хлопів заб’ю”. У 1942 році поширились масові пороми поляків. У свою чергу поляки знищили сім’ю поміщика Боголюбова.

            У 30-і роки добивались до села втікачі з-за кордону: голодні, обшарпані, дехто залишився у селі і з’явились прізвиська: “брянські”, “Женя - Київчанка” та ін. Священик у церкві розповідав про бідування людей у Радянському Союзі. Наум мав власний радіоприймач, розповідав селянам про голод 1933 року, примусову колективізацію. Просвітницькою діяльністю займався Володимир Борисович Бискаль. Маючи велику бібліотеку українською та польською мовами, він давав книги для прочитання односельцям. У кінці 30-х років виїхав на Волинь, за нареченою Стефою.

            Про те, яка Радянська влада, немовичани дізналися після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івна Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу.

По приході Радянської влади  почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою с/Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Оничею – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.

З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з  новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись).

            Дехто вижив  і повернувся з Німеччини. Більшість же односельців зникли без сліду – 47 чоловік.

            Андрій Авдєєв та Кірков, втекли з мобілізаційного пункту у Рівному, але під Костополем їх зловили і військовий трибунал  присудив їх до примусових робіт у Росії. Менш пощастило віруючим – сектантам. Івану Саковичу Панасюку та Онисиму Пацьолі. За відмову взяти зброю, їх розстріляли перед строєм. Чотирьох юнаків, Які ховалися від мобілізації за селом також розстріляли: Олексія Васильчика, 2) Василя Ковальчука, 3) Василя Міхнова, 4) Степана Труща.

            Фронт наближався до села. Фашисти з’явилися в Немовичах на мотоциклах і велосипедах, почали оточувати село. Перелякані люди, хапаючи дітей і найнеобхідніше, кинулися ховатися в пасіку. В одного з господарів – Івана Меле щука – зляканий кінь вирвався з упряжі, залишивши воза з людськими клунками.

            Кулеметною кулею смертельно поранили Ольгу Михайлівну Бебіну.

            Німецький “порядок” проявився і в тому, що змордували єврея Берка, син котрого був комсомольцем. Потім фашисти вирушили в Сарни. Щоб уберегтись від раптового нападу німців, люди чергували ночами біля рейки, дзвін якої сповіщав про небезпеку. Сховки і схорони, куди зносились збіжжя, нехитрий домашній скарб і ховалися самі господаря, влаштовувались під хатами, в сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яного колодязя.

            Німці наїжджали в село, щоб набрати людей на примусові роботи: спорудження аеропорту, копання окопів, збирання  врожаю. Згадує Параска Степанідівна Малаш, 1910 р.н.: “Жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. У лісі на німців чекала засідка повстанців. Люди кинулися врозпач. Декого вбили”.

            Молодь вивозили до Німеччини, як дешеву  робочу силу. Був випадок, коли на каторгу за доньку поїхав батько – Василь Васильович Кірков. Після звільнення радянськими  військами, потрапив у ешелон котрий мав везти бранців на роботу у шахтах Росії. По дорозі Василю пощастило втекти і добратися у село.

            Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йоу доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей.

            За свідчення односельців, О. Савчин, врятував життя не тільки багатьом  немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітеревці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а О. Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати. Врятував від смерті і П.С. Пінчук, в якої зупинялися бійці загону С.А. Ковпака. Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля Чуд ля.

            Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли обома боками вулиць, не займаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.

            Загін С.Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Олексій Савчин зумів розсіяти підозри німців і жінку відпустили.

            Життя О. Савчина закінчилося після війни у Дубенській в’язниці, де він помер від тифу.

            На боротьбу з окупантами піднявся весь народ, хоча багато хто з українців опинився по різні сторони барикад. Колишній в’язень польського концентраційного табору Береза Картузика – Диткевич – до війни  деякий час був директором Немовицької семирічка, викладав українську мову та літературу, а також малювання.

            Дружина його Поля Семенюк – була донькою місцевого дяка. Жили на Широкій, недалеко від дому священика. Керував Диткевич сільським і великим церковним хором.

            У 1940 році на огляді в Рівному зайняв ІІІ місце. Під час війни Диткевич став помічником коменданта української поліції у Сарнах – Тараса Бульби – Боровця. Брав участь у знищенні євреїв. Після війни  випадково немовицька єврейка Соні зустрілась з Диткевичем у Польщі. За злочини у Сарненському гетто Диткевича ув’язнили на тривалий строк. Звільнився у глибокій старості.

•